Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Цирульника треба.

Я відказав їй не своїм голосом:

— Не треба. Я нині за нього.

Коли ви хочете правильно пустити кров хворому, у якого, на вашу думку, цієї крівці забагато, треба, по-перше, змусити свої руки не тремтіти, коли при світлі свічки, на якій перед тим ви прожарили сталь, будете прорізати шкіру на лікті разом із жилою. А по-друге, знати, коли зупинитися, бо якщо захопитися, то навряд чи можна буде цю кров назад улити. А поза тим усе просто.

Янек слідкував за моїми діями з-під напівопущених повік.

Не опирався і не намагався допомогти. Не стогнав і не здригався. Просто слідкував. Мовчки. Наче то не з нього цюркотіла багряна юшка.

Поступово спокійнішало дихання і сходив багрянець із обличчя. І ось бліда змучена усмішка, схожа на такий самий світанок за вікном, сповістила мені, що можна закінчувати. Коли я перемотав чистою ганчіркою йому руку, стиснув у лікті і ще раз перемотав уже стиснутою, він розплющив очі і зупинив на мені… якийсь дивний погляд. Наче не чекав, що розплющить сьогодні очі.

— Мені наснився… страшний сон. Про вовка. Ні. Про перевертня. Вовкулаку.

Чи то питав, чи стверджував…

— Випий. Це вино. Усе до краплі випий… Тобі треба виспатися, — відказав я вже від дверей, тримаючи в руках миску з іще паруючою кров’ю. — Пізніше знайдемо тобі якесь заняття.

А що ще я міг сказати?

Коли Янек прокинеться в комірчині Петруся і не знайде там мене, він підійде до вікна і при світлі місяця та ліхтарів з кнайпи побачить, як я веселюся в садку з трьома розбійниками, наче з хорошими товаришами. Ці розбійники будуть дивно схожі виглядом і повадками на тих, хто схопив його біля річки і довгі години мордував у халупі в Бродівському лісі.

Він уперше подумає про те, з чого все почалося і куди прямує. І хто його веде цією дорогою, дивно схожою на дорогу до пекла.

У цю мить зашморг на його шиї знову стиснеться, і ніякими зусиллями він не зможе його з себе скинути. А коли повернуся я і приставлю до його ліктя гострий ніж, він уперше подумає, що, мабуть, ця дорога добігла кінця.

Зауваживши за моєю спиною блідий змучений світанок, він уперше за весь цей час здивується, що досі живий.

Але я нічого цього не знатиму…

13

— Куди ми йдемо?

— На Піски[133]…

— Що таке піски?