Порядні мешканці мого міста, ніколи не відчиняйте двері серед ночі. Надто мала надія, що біля порогу стоятиме Христос. Надто велика небезпека, що там стоятиме вбивця.
— А коли ви втекли, я подумала, що він уже мертвий, подумала, що треба вийти, покликати когось на допомогу, але налякалася, закрилася на всі засуви, а тут хтось прочинив хвіртку, і я вибігла… я думала, то мій брат, а то знову ви… ви повернулися, і я… я подумала…
— …кишені прийшли перевірити, персні, якщо є, зняти?
— Так це збоку виглядало…
Бридко на таке дивитися, усе правильно.
— А потім ваш приятель… він сказав, що на вулиці стікає кров’ю чоловік, що він ще живий і його ще можна врятувати… і я розгубилася… — Вона запнулася. Усе бачила, усе знала. Чому ж впустила? — Для чого ви його вирятували? Не розумію. Вам щось від нього потрібно? Для чого ви тут залишаєтесь стільки часу?
— Піду в Станіслава спитаю…
— Я не жартую! — тупнула вона ногою в хатніх капцях по підлозі. — Це небезпечно! Ваші прикмети стануть відомі всюди, навіть якщо ви втечете! Невже не краще зробити це заздалегідь?
— Мої прикмети? Даруйте, які в мене можуть бути прикмети? — потираючи щоку, відповів я. Ні перед ким у житті я не тримав відповіді за свої вчинки. Вуйко Фонсьо не рахується. Перед ним я ніколи не виправдовувався, незалежно від кількості ударів буком. А тут? Що в таких випадках говорять, щоб повірили?
— Ви ще насміхаєтеся з себе? — кинула вона на мене гострий погляд. — Вам подобається таке життя?!
Мене не питали. Піднесли в мисці для собак і сказали: їж, хлопче, та вважай, не вдавися!
— А вам — таке?
Кутики раптово поблідлих губ здригнулись, і вона піднесла до рота стиснуту в кулак руку.
Не виходило в мене розмовляти з людьми. З пройдисвітами всіх мастей, пройдохами — досвідченими і не зовсім — так, а от із людьми — ні!
— Якось… — поспішив я виправити те, що виправити неможливо… — я вже вбив… одну людину.
Так просто виявилося промовити це вголос.
Так важко.
Вона одразу кивнула, ніби нічого іншого від мене й не чекала. Це мене зачепило, ніби я мав право очікувати чогось іншого.
— Я вбив би його і вдруге, і втретє… і вдесяте. Але… — я провів долонею по очах, наче це могло забрати з-перед них картину того вбивства, — убити легше, аніж потім жити з цим. До цього важко звикнути. Хочу переконатися… що він житиме… Тоді й піду.
— Навіть якщо звикнеш, залишається відчуття, що все могло б піти по-іншому… якби пішло по-іншому, — глухо відгукнулася вона. Теж не мала кому повідати про своє лихо. І до ксьондзів теж, мабуть, нечасто ходила. — А як же ваш приятель? Він же Богу душу винен, я ж бачила. Може, відішліть його кудись… подалі звідси, поки не пізно?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лемберг. Під знаменами сонця» автора Хома Анна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця“ на сторінці 82. Приємного читання.