Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Порядні мешканці мого міста, ніколи не відчиняйте двері серед ночі. Надто мала надія, що біля порогу стоятиме Христос. Надто велика небезпека, що там стоятиме вбивця.

— А коли ви втекли, я подумала, що він уже мертвий, подумала, що треба вийти, покликати когось на допомогу, але налякалася, закрилася на всі засуви, а тут хтось прочинив хвіртку, і я вибігла… я думала, то мій брат, а то знову ви… ви повернулися, і я… я подумала…

— …кишені прийшли перевірити, персні, якщо є, зняти?

— Так це збоку виглядало…

Бридко на таке дивитися, усе правильно.

— А потім ваш приятель… він сказав, що на вулиці стікає кров’ю чоловік, що він ще живий і його ще можна врятувати… і я розгубилася… — Вона запнулася. Усе бачила, усе знала. Чому ж впустила? — Для чого ви його вирятували? Не розумію. Вам щось від нього потрібно? Для чого ви тут залишаєтесь стільки часу?

— Піду в Станіслава спитаю…

— Я не жартую! — тупнула вона ногою в хатніх капцях по підлозі. — Це небезпечно! Ваші прикмети стануть відомі всюди, навіть якщо ви втечете! Невже не краще зробити це заздалегідь?

— Мої прикмети? Даруйте, які в мене можуть бути прикмети? — потираючи щоку, відповів я. Ні перед ким у житті я не тримав відповіді за свої вчинки. Вуйко Фонсьо не рахується. Перед ним я ніколи не виправдовувався, незалежно від кількості ударів буком. А тут? Що в таких випадках говорять, щоб повірили?

— Ви ще насміхаєтеся з себе? — кинула вона на мене гострий погляд. — Вам подобається таке життя?!

Мене не питали. Піднесли в мисці для собак і сказали: їж, хлопче, та вважай, не вдавися!

— А вам — таке?

Кутики раптово поблідлих губ здригнулись, і вона піднесла до рота стиснуту в кулак руку.

Не виходило в мене розмовляти з людьми. З пройдисвітами всіх мастей, пройдохами — досвідченими і не зовсім — так, а от із людьми — ні!

— Якось… — поспішив я виправити те, що виправити неможливо… — я вже вбив… одну людину.

Так просто виявилося промовити це вголос.

Так важко.

Вона одразу кивнула, ніби нічого іншого від мене й не чекала. Це мене зачепило, ніби я мав право очікувати чогось іншого.

— Я вбив би його і вдруге, і втретє… і вдесяте. Але… — я провів долонею по очах, наче це могло забрати з-перед них картину того вбивства, — убити легше, аніж потім жити з цим. До цього важко звикнути. Хочу переконатися… що він житиме… Тоді й піду.

— Навіть якщо звикнеш, залишається відчуття, що все могло б піти по-іншому… якби пішло по-іншому, — глухо відгукнулася вона. Теж не мала кому повідати про своє лихо. І до ксьондзів теж, мабуть, нечасто ходила. — А як же ваш приятель? Він же Богу душу винен, я ж бачила. Може, відішліть його кудись… подалі звідси, поки не пізно?