Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

А розмірковував я про свою неймовірну удачу. Ось він, мій зоряний час! Настав! Витанцьовуй, Мар’яне, хочеш польку, хочеш мазурку! Тільки зірок чомусь не видно… Поховалися? Погасли?

Я глянув на Янека, що самозабутньо вмивався слізьми, і люто заревів:

— Це дерево чудово поллє дощ, а якщо ви, мила моя, хочете зробити добру справу, то витріть соплі і беріть ноги в руки, а руки — у кулаки. Мені ніколи міняти вам пелюшки!

Тільки негідник міг так зараз із ним говорити. Знайомтеся, я і є той негідник.

— Горить, — філософськи відреагував Янек.

Мені ця філософія перестала здаватися забавною.

— Ну і мокніть собі, моя дорога, а я пошукаю сухішу місцинку.

І я вирушив до лісу. Він дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим і злим. А на додачу до всього — голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повірили й обмацали ще раз. Я крутнувся на підборах і вибіг на узлісся. Заграва займала півнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, підняв її, як пір’їнку, і припер до деревця.

— Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?

З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дріб’язками і фальшивим паспортом на ім’я Мар’яна Небродовича.

— Я його викинув. Він був заважкий.

— Ти викинув мій мішок? — перепитав я з лагідним сказом у голосі. — Мій мішок? Де ти його викинув?

— Там, на сходах, по дорозі в хол.

— На сходах? Мій мішок? — видно, двері мої незмащені заїло остаточно. — Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.

Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.

— Я не думав, що там забавки… Просто я нічого не збирався з цього дому брати.

— Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.

Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.

— А це не діло рук шляхтича — по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.

У-ух!