Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Пригадую, удруге мою голову тримали під водою набагато довше…

Поліціянти не знайдуть тоді в нашій кнайпі коштовностей із пограбованої ювелірної крамниці, бо їх встигнуть вчасно сплавити. У бочках із оселедцем…

Але я цього не знатиму.

4

Увечері ми сиділи на шкурі ведмедя перед розтопленим каміном і мовчали. Поруч сиділа тиша. Вона, темноока, знала, хто винен, але теж мовчала. Тому що називалася тишею. А я звався Мар’яном Добрянським, і розумів, що вона мене не видасть. Але це чомусь не тішило.

— Завтра… Уявляєш, завтра на мене одягнуть кайданки, виведуть звідси під конвоєм, і я більше ніколи сюди не повернуся. Уявляєш?

— Дурниці. Ніхто нікого в кайданках не поведе…

Хоча…

— Коли за мною погналися розбійники, мені було страшно, але ця всепоглинаюча позачасовість гірша, ніж страх… Таке відчуття, що ніколи не зійде сонце.

— У тебе залишилися якісь родичі? — спитав я, лиш би щось спитати.

— У Кракові. Моя бабця по маминій лінії, Елеонора Свіжавськи. Мама щось розповідала про неї, начебто вона колись мешкала в Миколаївському повіті, а потім під час революції сорок восьмого року, коли чоловік Адам помер, а тодішні селяни раз по раз повставали, вона продала свій маєток у Рудниках якомусь адвокатові і виїхала. Але мама з нею давно розсварилася, бабця навіть свій заповіт переписала на якийсь благодійний фонд… А мій дід зі сторони тата, Генріх Губицький, навідріз відмовлявся сюди приїжджати, бо… тобі справді цікаво?

Цікавістю мої почуття назвати було важко. Але хто тут говорить про мої почуття?

— Відмовлявся приїжджати, бо…

— …бо в тридцять дев’ятому році його самого, його батька і двох його сестер арештували. Тут, у Накваші. Вони були учасниками підпільного руху за об’єднання Польщі. У ті часи, після придушення Листопадового повстання в Росії, навіть думати про щось крамольне треба було обачно, витягуючи шию і пильно роздивляючись навкруги, чи ніхто часом не підслуховує твої думки. Поліція і жандармерія переслідувала всіх і кожного, конспіратори мало не щодня змінювали квартири та зовнішній вигляд, а ревізії й арешти стали справою звичною і буденною… Це мені в Парижі розповідав колишній учасник «Стоваришення»… Тоді в нас у цьому домі знайшли море забороненої літератури. І всіх, хто був, відправили до Шпільбергу. Лише моя бабця разом із сином Анджеєм у цей час гостювала в рідні в Кракові і, вчасно попереджена членами «Стоваришення», уникнула гіркої долі…

Слова рівномірно падали в коло світла, а я сидів за цим колом і знав, що звідти неможливо розрізнити моїх очей. Проте мені добре було видно очі, яким не потрібно ховатися за колом світла, і заздрити їм можна скільки влізе.

— У сорок восьмому, коли цісар проголосить амністію для політичних в’язнів, з тюрми вийдуть лише мій дід Генріх і його мати. Мій прадід за цей час повіситься в камері, щоб уникнути зізнання під палками, а дівчата від жахливих умов проживання помруть у застінках. Тато якось їздив потім до Кракова, але повернувся сам не свій… А на всі питання говорив: зачекай до повноліття, тоді будеш знати і робити все, що вважатимеш за потрібне. Тому я навіть архів його не чіпав, чекав до повноліття… Якби він мені хоч щось розповів! Ми мало з ким приятелювали, мама займалася домом, тато — продажем збіжжя, а я понад усе любив сидіти в нашій бібліотеці… Хоча ні, був один чоловік, був, отой помічник управителя друкарні Михайло, про якого намісник казав, що він начебто викрав мого брата. Дивно, але батько згадував про нього, як про найкращого свого друга… Але і він загинув. Давно.

Завжди сідайте за колом світла. Особливо, якщо погано володієте собою. І здригаєтеся від найневинніших слів.

— Усі померли або не хочуть мене знати. Я один залишився… Але, Мар’яне, невже ти вважаєш, що я пішов би зараз до когось із них з простягнутою рукою: прихистіть мене, Бога ради, мені, бачте, нема де жити. А чого раптом? Ну, знаєте, я син убивці!

Вогонь зметнувся золотим розсипом іскор і обпік темноту. Але та, не гаючись, відомстила, викравши кинуте в неї пекуче золото. Іскри канули в нікуди.

— О, я вже бачу, як мої сусіди з усім своїм виводком зберуться завтра на прогулянку біля мого дому. Та вони шиї собі позвертають! Дивіться, дивіться, це ведуть бувшого дідича Накваші, і ніякий він не пан Губицький, пам’ятаєте, гоголем ходив, знати нас не хотів, а тепер плететься, як підбитий пес. У землю дивиться, а земля не його — крадена! Треба буде розказати знайомим, якого ми мали сусіда…