Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Та пропади він пропадом, той мішок.

І фальшивий паспорт туди ж.

— Я добуду новий, файніший.

Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.

Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.

— Як це — добудеш? Яким чином?

— О-о, тобі розкажи, — запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.

— Що означає «розкажи»? Що ти задумав?

— Ну-у, нічого такого…

— Мені не подобаються твої «о» і «ну».

А мені не подобається один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.

— Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила…

Але я за ним… чи за нею ще вернуся.

— Тому я попереджую: від цієї хвилини я ні на крок від тебе не відійду, зрозуміло, Мар’яне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обіцяю! Я буду спостерігати за кожним твоїм рухом, і не смій мені перечити.

— А коли мені приспічить за деревце?..

Він не зніяковів. Не знайдуться нині ті, котрі змусять його ніяковіти.

— О, особливо тоді…

Він оступився. У лісі, у цій темниці, було повно кореневищ, корчів, коріння… Лише на одну мить він ухопився рукою за моє плече, і ця рука, здалося мені, пропекла наскрізь мою продимлену, чорну від кіптяви куртку. За такі миті платять золотом. Та чи візьмуть плату з Мар’яна Добрянського, а чи скажуть: іди, звідки прийшов?

Наші очі незабаром призвичаїлися до темряви. Проте світліше від цього не стало. Ми перебували на дні величезної криниці, у якій без упину щось ворушилося, шелестіло, шурхотіло, а вгорі, у нерівному просвіті, немитим блюдцем плив поміж хмарами місяченько. Щось синювато-димчасте стікало на листя, хвою, кору й мох; хтось живий і печальний дихав нам у потилиці; глухомань ходила довкола нас, непрошених, колами, з темним обличчям й очницями-дуплами, і, похрускуючи пальцями, чекала, коли ми наситимося її стравами і кинемося назад. Тоді вона жбурне нам у груди колючі чагарники, а під ноги столітні вітроломи і скаже, сторожка і чутка, так і не пробачивши людям свого прізвиська і їхнього споконвічного страху перед нею, — скаже нам, непрошеним: дороги назад нема.

— Мар’яне, агов, Мар’яне! — окликнув мене супутник. Я ледве ухилився від драпіжної гілляки, що випливла переді мною нізвідки. — Вибач, я не хотів тебе налякати.