Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Угу.

— Але ти подивися на цей дуб!

«Цим дубом» виявилася загусла до твердості каменя чорнота, що закинула над нами мертві нерухомі сіті. Де він угледів дуб?

— Знаєш, із чим він у мене асоціюється?

Я піймав себе на тому, що хотів би, щоб він говорив тихіше. Небо майже не просвічувало крізь густу плутанину, і я відчув себе людиною, над якою закрили дашок криниці. Я почав тихесенько відступати.

— …З тобою, мій мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, ікластий і… без єдиного живого листочка!

І він розсміявся. Драпіжна гілляка не дрімала і вчепилася на зворотному шляху в моє волосся.

— Холєра ясна!

— А от лаятися він, мабуть, так і не навчиться.

Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурі.

Я навіть про гілляку, якій обіцяв переломити всі кісточки, забув. Він не боявся! Мало того, він був із глухоманню на ти!

Удалині протяжно ухнуло і затихло.

— Ну, якщо ти дав обітницю мовчання… — голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань… я оглянувся… залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання.

— Десять ринських дістати — гарна нагорода!

Ой, заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода!..

При тьмяному світінні, в оточенні мороку, по неходженій стежині йшов порушник і горланив на весь ліс пісеньку про хлопів Тарнавського повіту[29]… Я, притримуючи рукою гілляку, оту саму, драпіжну, дивився в обидва ока глухомані і ясно бачив свій страх, і бачив, де його коріння. Дитинство мого порушника минало серед природи і вчило його не боятися живого. А моє дитинство, кам’яне, убите в крівлі, димарі і підвали, уміло не боятися тільки мертвого.

— Це не голос. — Я обережно рушив слідом. — Це Боже покарання.

Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-під ніг, я пробачив його голосу відсутність голосу і вперше за багато-багато днів та ночей утішився, що я не один.

— Мар’яне! — обірвав свою арію Янек. Глухомань зітхнула і відняла руки від вух. — По-моєму, попереду прогалина.

— По-моєму, теж, — сказав я, уп’явшись очима в суцільну темряву. Єдина прогалина, яку я зміг відшукати, висіла разом з місяченьком у мене над маківкою.