Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Не тягни! — зарепетував він, налетівши, як вихор, і майже перекинувши мене на бідного ведмедя. Як легко вийшло його обробити! Як важко!

— Ого!

— Мар’яне! — буквально завив він, потрясаючи мною, мов мішком золота.

— Я казав — допустимо!

— Ну я ж по очах бачу, ти щось придумав!

А що ти ще бачиш, ясновидцю ти наш?

Стрімким перекатом через ліве стегно я поклав його на обидві лопатки і він, лежачи на обох своїх лопатках, спопелив мене найлютішим зі своїх поглядів. Таким і соломинку не підпалити.

— Ну-ну, подригайся трішки, Яне Губицький.

— Ти… ти свинопас!

— Від такого ж чую.

— Ти — гірше! Ти вічно скрипуча петля на дверях у стайні!

— Петлю можна змазати, а дурню — чи камінь у голову, чи каменем у голову — один кінець.

— Ти на що натякаєш, буркотлива калошо? По-твоєму, ти розумніший від мене?

Я відпустив його. Злякано. Різко. Майже зло.

— Ти що, образився? — припіднявшись, здивувався Ян.

Я відпустив його й тепер стояв над поверженим супротивником і пропонував дияволові душу за те, щоб повернути час назад. Та диявол тільки усміхався: моя душа давно вже належала йому. Безоплатно. Безповоротно.

— Пробач, — сказав, обтрушуючись, Януш.

Оглушливий тріск полін розстріляв тишу. Здається, у мене підкосилися коліна, інакше чому я враз опинився на ведмежій шкурі перед каміном? Перед вогнем.

Гори, полум’я! Ти всюди однакове — у кнайпі Фонся і в палаці Губицьких. Ти урівнюєш всіх і вся, не питаючи заслуг і родоводів. Ти існуєш для всіх, мов Бог. Але навіть тобі, Богові, ніколи не урівняти Мар’яна Добрянського і Януша Губицького, навіть якщо всі землі і титули останнього передати першому. Тому що ти — лише Бог.

— Можна зробити так, що цей дім не дістанеться більше нікому.