Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Сонце з небом щось там не поділили або, швидше навпаки, почали ділити всі свої маєтки, унаслідок чого південь і захід відійшли ясному та чистому небу, а північ зі сходом затягнуло сивим шматтям хмар, наче брудним ганчір’ям з броварні «За дрючком».

Сонце готувалося до війни.

А моє місто будувалося, наче в останній день… Повсюди лежали балки, дошки, камінь, купи шутру, цегли і піску, густе риштування оплутувало стіни, перекопані дороги, остови фундаментів, шраги і корби — усе говорило, що за десяток найближчих років місто зміниться на очах.

Поодинокі екіпажі стукотіли Личаківським бруком, який закінчувався біля церкви Святих Петра і Павла, переходячи далі в битий гостинець; від Погулянки, яка, мов магніт, притягувала міське товариство, віяло вогкістю і безтурботністю; вулиця Пекарська потопала в садибах із пишними садками і неодмінними городами; Панська[140], піднявши сукні, манірно спацерувала від Бернардинів до Кручених стовпів[141]; на Баторії[142] однаково добре почувалися буцегарня «Кармеліти» і реальна школа, натякаючи на непередбачуваність шляхів Господніх, натомість Академічна — несподівано широка, свіжа, щойно вимощена, майже нереальна на одвічно законному місці Полтви, уселяла страх перед змінами, які неуникненні.

Налетів вітер. Бризнув дощ. Кам’яниці настовбурчилися коминами й принишкли під черепицею, намагаючись захистити від негоди сиротливо порожні балкони і брами. Кам’яні, гіпсові та піскові балюстради, обличчя і фігури людей, тварин і птахів, герби, зброя і квіти прикрашали їхні стіни і змушували сповільнити крок, коли всі вони на мить уявлялися живими, справжніми, реальними…

Гроші — це не тільки зло, як говорили ті, хто їх не мав. Це також можливість створювати таку красу.

Хоча що може знати про красу батяр із Клепарова?

Я усміхнувся, побачивши наші таємні знаки на одному з будинків. Два перехрещених крейдяних кільця. Можна грабувати. Є що і нема охорони. Якби там був накреслений квадрат, слід було шукати іншого місця для наживи.

Я вперше подумав про своє місто як про живу істоту, що має власну душу, дихає, росте і розмножується новими будівлями й дорогами, захоплюючи довколишні території у свій полон.

Воно часто нас виручало, це місто. Ми знали всі його входи і виходи, усі проїзди і наскрізні проходи, ми ділили з ним свої потаємні бажання і ховалися у його підпіллі, воно відкривало нам свої двері й заплутувало наші сліди, ми живемо, тому що живе воно, і, мабуть, помремо, коли воно почне нас забувати…

От і скажіть мені, як можна воювати, якщо в тебе в голові такі завзяті думки про смерть?

Та я був готовий до цієї війни. Той, хто в мені, — теж.

Лиш би сонце взяло нас під свої знамена.

14

Візьміть сувій матерії, намалюйте на ньому віллу в густому оточенні дерев і кущів, повісьте її перед свої ясні очі і витріщайтеся на неї, скільки влізе. Але потім не кажіть, що ви — нормальна людина і за вами не плачуть «піяри»[143].

Для тих, хто не зрозумів, — це про мене. Замість того, щоб сидіти у кнайпі Петруся і цмулити собі пиво на дурняка, я сидів далеко звідти на камені біля пташника, де ґелґотіли гуси, запитував у себе, чому той господар тих гусей не заріже, пся крев, і скоса розглядав оту віллу, яку міг би вже намалювати по пам’яті, якби вмів малювати.

До вілли було кроків триста. З моєї хваленої холоднокровності давненько йшла пара. Бо як туди потрапити, я досі не розумів.

Найсмішнішим було те, що вілла неприступною не була. Кована огорожа заввишки в людський зріст із вмурованими кам’яними стовпчиками, така ж кована брама із хвірткою та дзвіночком (щоб йому дзенькнулося востаннє!), дім у глибині саду зі стінами зі шліфованого каменя, по яких із землі до неба дряпався зухвалий плющ, що на нього вже третю годину безрезультатно витріщався я. Тепер ви зрозуміли, чому я потихеньку закипав?

Ні, не те щоб людський зріст — це багато, лазив я і на вищі огорожі, але в цей дім мені належало проникнути через двері, а двері відчиняти не квапилися. Три години ніхто не заходив і не виходив звідти…

Якась пані в маленькому солом’яному капелюшку і з ондуляцією[144] за останньою паризькою модою милостиво кинула мені гроша та звернула до набагато більшої і гарнішої вілли на розі, хоча огорожа там була значно нижча і безпечніша. «Затишок», — згадав я назву цієї вілли і подивився на монету під своїми ногами. І подумав, що, мабуть, справді кепсько виглядаю і якесь затишне місце мені б не завадило. Зализати рани. Задуматися. Запитати себе, а чи не роблю я зараз помилку, одну з отих, непоправних…