Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Ти ж потрапив…

— Я як посильний, старший куди пошлють, бігаю в аптеку, там біля Бернардинів, «Під Угорською короною» називається, на базар, за місто за травичкою всякою, до бакалійника… Я ж ніс йому зараз одну малесеньку пляшечку, — він подивився на свої руки з серйозним острахом, — а її немає, загубив… А він сказав, шо вб’є, якшо… якшо загублю… А мама сказала, у кого я такий удався, ви не подумайте, вона не сварить мене, просто… просто так головою похитає і все…

Дитя скривилося, а очі наповнилися слізьми. На Клепарові ми жили з жидами пліч-о-пліч. Бачили, як вони ходили до божниці[150], лазні і театру, як святкували весілля, народження дітей і бар-міцву[151], словами з їхньої мови ми послугувалися між собою, як паролем, а через руки їхніх лихварів пройшло чимало цінного, відібраного нами в добропорядних громадян, які погано охороняли те, чим володіли…

— Цю?

Я відкрив долоню, на якій справді лежала малесенька пляшечка. Судячи з вигуків — саме та пляшечка.

— Я ж її в руках ніс, вона мала впасти і розбитися, а вона не розбилася!

Не кажи: впало, кажи: полетіло до землі, а все, що літає, можна піймати.

— Не приймає нікого, кажеш?

— Навіть туди не дивіться. Він сигнал вигадав: дзвониш у дзвіночок, потім перерва, потім знову дзвониш і так…

Хлоп’я завмерло, зрозумівши, що бовкнуло зайве. Наука на майбутнє. Я глянув на пляшечку в себе в руці. Зараз я його ще дечому навчу…

— Проведеш мене до нього?

— Ні, та шо ви, ні за шо…

Я підкинув пару разів дорогоцінну пляшечку.

— Ви шо… н-не треба… вон-на в-впаде…

Ти б підкидав, точно б упала…

— Ти ж чув, мені потрібно до нього на прийом…

— Якщо я вас проведу, він мене вб’є!

Ось так. І будь тут мудрим!

— Тоді йди і скажи йому, що я відібрав її в тебе, нехай вигляне, може, щось цікаве для себе примітить…

— Та ні, він не вигляне… він одразу за жандармами пошле, я знаю…