Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Сьогодні зранку вони дали мені час до вечора. Але зараз — я бачив це по блиску у їхніх очах — вони не збиралися стільки чекати. Особливо, коли грошики перебували на відстані витягнутої руки.

— Знову м’явкати[136] прийшли? — спитав я в них, випростовуючись.

— Та йой, ми ж не хтіли, але нас втринив[137] Антін, бо його попросив Фонсьо. Він не захотів тягнути з тобою до вечора.

— Вас? Ніколи б Фонсьо не послав вас за його грішми. Навіть під страхом смерті.

Вони перезирнулися. А я вкотре впевнився, що вуйко тут ні при чім. Бо я вже десь і його в цій шаленій круговерті почав підозрювати.

Сервус мовчки шаснув за згортком. Видно, настрій уже йому погіршився. Харцизяка, як міг, ніжно приставив ножа мені до боку. Кам’яний янгол продовжив свою безмовну молитву за душу померлої дитини…

Я засміявся. Дуже легко виявилося сховати гроші непомітно від них. У непомітному сховку. Далеко звідси.

Харцизяка — дарма що був швидкий у бійках — ще не втямив, що й до чого, і лагідніше вперся ножем у моє ліве ребро, подерши при цьому майже нову сорочку покійного Карла і замастивши її моєю ж кров’ю.

Зате Хохля все зрозумів без слів. Він рвонув до себе пакунок із рук Сервуса і розпатрав його, як гуску перед весіллям. Правду кажуть: кому весілля, а чиїйсь гусці — вічная пам’ять…

У пакунку було брудне ганчір’я з броварні «За дрючком». Трохи не те, що мало б там бути, на думку моїх старих камратів.

— Де муес[138]?

— Там, де має бути. Вірю, що ви вже передали від мене вітання Фонсьові. Бо якщо ні, то Фонсьо дуже засмутиться, ви ж знаєте…

Я бачив по їхніх очах, що засмучувати Фонся вони страх як не хотіли.

— Де дзенькоче[139], бідяку? — спробував ще раз Харцизяка, але Хохля тільки рукою махнув. Знав, що я не скажу. Тобто не скажу, навіть якщо вони організують мені геройську смерть, не те щоб за життя.

Кілька разів давши мені по нирках, вони втрьох невесело попленталися геть.

Моє тіло від цих дружніх прощань заскреготіло зубами, але на душі грали музики, і всі ці фігури, янголята, святі і грішники дружньо дивилися, як я підводжуся і рушаю назустріч новому дню. Живий та майже неушкоджений. Сповнений сподівань на краще…

Зі сторони головного входу на цвинтар почулися плач та голосіння. Привезли чергового небіжчика.

Мені наче говорили: ось що буде із твоїми сподіваннями. Краще поховай їх тут і зараз, а зверху постав не плиту з фігурою, а брилу, яку ти ніколи не зможеш зсунути, навіть якщо найбільший силач світу погодиться тобі допомогти.

А я чомусь узяв їх із собою…

Дурний, а досі не в божевільні…