Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Тепер те ж саме, але в трьох словах. Не вийде — нарікай на себе.

Не знаю, що там почула дитина в моєму голосі, але відповідь я отримав миттєво:

— Він мене вб’є.

Це була бесіда моєю мовою. Це була моя спеціалізація.

Мала бабусенька сірого козлика…

— За що?

— У мене нічого ніколи не виходить…

— Хто сказав?

— Усі кажуть.

— Що кажуть?

— Усе, за шо я беруся, не виходить. Віддала мене мама до пекаря в науку — усі булочки згоріли, віддала до ювеліра за прилавком допомагати — вітрину перевернув, а у дзеркальні пана Баєра…

— Ясно, від люстра лишилися ріжки та ніжки…

— Я тільки пересунув його ближче до світла, щоб напуцувати…

— А тепер тебе мама віддала в науку до якогось старого шкарбана, який погрожує тебе вбити…

Наче він знає, як це — убивати…

— Він не старий, він лікар… — і повернув голову ліворуч.

Попалися. Я прослідкував за його поглядом, який зупинився на брамі за триста кроків від нас.

«Ось ви який, пане лікарю! Дітей лякаєте… А зі мною не захочете справу мати, навіть якщо постукаю — не відчините… Правильно робите, мене складно налякати…»

— Скільки він бере за прийом?

— Він нікого чужого не приймає, до нього тільки за цим… як його… за рекомендацією можна попасти…