Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Ну, майже… Он там… вулиця Круп’ярська. Трохи далі за тими деревами є невелика садиба. Порожня. Кажуть, давно продана, кому продана — не знаю… Там був колись мій дім…

Не знаю, що мене смикнуло за язик, але я вперше захотів, щоб він мене детально розпитав про все.

А він уперше нічого не спитав. Тільки мовчки стояв край дороги і дивився в той бік. Наче намагався розгадати мій ребус самотужки…

Я порушив мовчанку першим.

— Нам униз…

Навпроти через дорогу стояла церква Святих Петра і Павла, церква, де мої батьки брали шлюб і хрестили мене, від неї вулиця Святого Петра[135], уся в калюжах і вибоїнах, спускалася круто вниз повз Личаківський цвинтар до потоку Пасіка. Бруківкою цю вулицю, мабуть, не скоро замостять…

— Куди вниз?

— Петрусь пригадав зранку, що є одна вакансія… Тут, неподалік, але не знаю, чи вона тобі підійде…

Вислухавши мене, Янек розсміявся.

— Як казав мій тато, краще мати справу з усіма мертвими, аніж із деким із живих…

І то правда.

Цвинтар зустрів нас сутінками і прохолодою. Навіть у найспекотніший день тут завжди був присмерк і тягнуло від землі вогкістю й цвіллю. Місце грабаря було прибутковим, давало непогані дивіденди і навертало до думок про вічність, що для осіб, які це місце займали, було неабияким поступом. Але місяць тому директор Личаківського цвинтаря отримав один клопіт і не знав, як із ним боротися.

З’явилася й обросла багатьма подробицями байка, що в одному з дальніх склепів поселився привид, і не просто привид, як у винарні на Руській, а Привид, і всі, навіть дуже слабо віруючі, хрестилися в цьому місці завзято й пристрасно. Наче для того щоб повірити в Бога, треба зустрітися з Його ворогом. Янек вірив і в Того, і в другого, але до Привида поставився скептично. Мовляв, казочки все це, у дитинстві проходили…

Я не вірив ні в Того, ні в другого, але знав, що диму без вогню не буває. Тому особливого натхнення на землі мертвих не відчував. Під ногами тріщало гілля, надгробки хапали за одяг, а склепи, здавалося, зітхали нам навздогін, наче ми перед ними чимось завинили.

Може, й так, я з мертвими не сперечаюся. Я обходжу їх десятою дорогою. Обходив, поки не ступив однією ногою в могилу. Для мене ж вириту…

Старший грабар довго м’яв у руці власну бороду, пояснюючи засади своєї професії, перекрикуючи при цьому гуркіт і розганяючи другою рукою пилюку, що йшли від каменедробарки. Туди молодші грабарі вкидали уламки давніх пам’ятників, що стояли на тих могилах, до яких двадцять п’ять років ніхто не приходив… Він пояснив нам, що цей камінь піде на мурування огорожі і шутрування доріжок, а місця давніх поховань замінять новими.

Зрештою, усе було логічно, адже земля на розширення цвинтаря і камінь з каменоломень Знесіння були недешевими. Але робилося якось не по собі, коли кам’яні надгробки, які люди колись ставили, щоб увіковічити могили своїх рідних, зникали в жерлі пекельної машини…

Нарешті вони зробили перерву.

Янеку дали до рук граблі і сказали потім підмести доріжки. І швидко вертатися, бо каменедробарку запустять знову. Старий дерев’яний хрест на пагорбі в оточенні таких, як і він, старих могил, мабуть, пам’ятав, як цей цвинтар закладали. Міг багато оповісти. Але мовчав, як усі мертві усіх цвинтарів на землі.

— Отже, ми домовилися, грабаре, ти залишаєшся тут, а я… я скоро повернуся.