Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Побачиш…

— Для чого ми туди йдемо?

— На роботу. Ти ж хотів.

— Яку роботу?

— Яка різниця? Ти ж іще вчора був згоден на все.

Рогатка — залізна палиця поперек дороги із двома залізними хвіртками по боках для пішоходів — разом з поважними митниками залишилася далеко позаду. Уздовж вулиці Личаківської після солом’яних дахів почали з’являтися дахи з фаціятками[134], живоплоти замінили паркани зі штахетами, а отже, скоро наш пункт призначення. Горішній Личаків більше нагадував село, ніж передмістя, але спробуйте про це заїкнутися його мешканцям…

Лиш би Фонсьо зі свого пристанку не спустився на грішну землю раніше за нас, думав я дорогою… Бо робив він це тільки в разі крайньої потреби, та ще коли треба було зустрітися з нашим покровителем із вищих сфер. Я не маю на увазі святих. Та й святі, мабуть, не дуже хочуть бути нашими покровителями.

— Я згоден. А ти теж там працюватимеш?

— Ні. Батяри не працюють.

— Чому?

Я зітхнув.

— Ну, як тобі пояснити… Совість їм не дозволяє. Хто ж тоді робитиме їхню роботу, якщо вони будуть чесно працювати?

— А без їхньої роботи ніяк?

— Ніяк. Хіба може бути це місто — та й без батярів?

Праворуч пропливла улюблена усіма личаків’янами каплиця Божої Матері, прикрашена квітами й ажурною аркою.

— Мар’яне, не розумію, чого ти боїшся, що я не впораюся з цією роботою чи що робота не впорається зі мною?

— Батяри нічого не бояться.

Він хитро примружився.

— Та невже?

Я зупинився. І знову моє серце лише на пару ударів прискорило свій біг…