Розділ «5»

- Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.

- О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.

- Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.

- Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

- Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.

Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму "Неопалиму купину" й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богуславського станового й канівського столоначальника.

Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.

- Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!

- Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий, - сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.

- Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.

- Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може…

- Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!

- Невже? - крикнув як опечений отець Харитін і схопився з місця.

- Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об'їжджати парафії.

- То це він і до нас приїде?

- Авжеж, приїде; вже він нас не мине!

- Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.

- Що мені благочинний! Куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це все окошиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.

- От тобі й на! Оце лишечко! Що ж тепер мені робити? Та він же мене з'їсть без солі!

- Бідкайся не бідкайся, то вже тим нічого не поможеш.