Розділ «1»

Була неділя. Прокоповичі тільки що пообідали. Старий панотець пішов в пасіку й ліг в катразі спати. В кімнаті сиділи мати й дочка та лузали насіння. Вони розмовляли за паничів, що приїжджали до Онисі Степанівни.

- А що пак, дочко, оце будемо діяти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? - спитала мати в дочки.

- Про мене, мамо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні, - сказала дочка осміхаючись.

- Цур дурної-навісної! Хіба ж я оце за себе говорю? - сказала мати.

- А то ж за кого? - спитала дочка.

- Та за кого ж пак, як не за тебе!

- За мене?.. Як за мене, то не знаю, - сказала дочка, закопиливши спідню губу.

- А хто ж повинен знати, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми женихами не жити. Чи вже ж мало їх до нас навідувалось?

- Та мене ж, мамо, хвалити бога, ніхто не об'їхав білим конем, - сказала дочка, - але, мамо, сказати по щирій правді, моїх женихів хоч по сім за цибулю продавай на богуславському ярмарку, та й то ніхто не купить…

- Ну, це вже твої вигадки! Не всіх таки продаси по сім за цибулю. Вже одного академіста Балабуху не продаси й за сім цибуль.

- Я б, мамо, його й дурно оддала, аби він тільки не їздив до нас, одчепився од мене.

- Але й вередлива ж ти, - нема де правди діти. Балабуха чоловік вчений, займе добру парафію, буде благочинним, а може, і протоєреєм.

- Про мене, нехай буде й архієреєм: коли ж, мамо, в його такі губи, що неначе він все чогось з людей кривиться.

- От і вигадала. Які ж у його губи? Такі, як в усіх людей.

- Коли ж, мамо, як він сміється, то якраз так, наче титарева коняка сміється до нашого рябого коня. А що вже гордий та гоноровитий!..

Не встигла Онися скінчити розмови, як за двором затарахкотів віз. Загавкали собаки й кинулись за двір. Мати й дочка вибігли з кімнати в світлицю й кинулись до вікон. В ворота в'їжджав богуславський візок, обшитий лубками. 3а двома кінськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академіста Балабухи. Балабуха сидів на візку, неначе копиця сіна, в літній синій шинелі з таким довгим коміром, що він закривав його широку спину й теліпавсь позад візка, закриваючи колеса сливе до маточин. Візок став під коморою. Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повітрі, задираючи ноги через полудрабок. Візок залущав в його руках і розігнувся, як личана колиска.

- Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаєте! - сказав погонич, оглядаючись. - Знов нас батюшка лаятимуть, як лаяли за того воза, що ви розтрощили торік.

- Розкажи своєму батькові! - сказав Балабуха й, закинувши ноги через полудрабок, скочив додолу. Його здорова, важка постать аж гупнула, неначе хто кинув на землю лантух пашні.

- От тобі на! - сказала Онися, заглядаючи в вікно. - За вовка промовка, а вовк у хату.