Розділ «4»

Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.

- Таки оддав вам парафію? - аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.

- Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук, - сказав Моссаковський.

- Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! - крикнув Прокопович і кинувся обнімати й цілувати Моссаковського.

Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.

- А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, - кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

- Тепер хоч і під вінець! - сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки. - Нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

- Про мене, хоч і зараз, - сказав Моссаковський, - справді, нема для чого одкладати діла!

- Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом, - говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі. - Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.

"Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхиседека та повітову сваху Марту, - подумав собі Моссаковський, - бо старі на словах, - як на цимбалах, а на ділі - як на талалайці!"

- І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати, - сказав Моссаковський.

- Як станете священиком в Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара, й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! - радив Прокопович.

- Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму "Неопалиму купину", як у вашій церкві.

- І страшний суд намалюйте, - в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.

- Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.

- Невже! - крикнув Прокопович. - Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!

- Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою, - крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.

- Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий, - сказав Моссаковський, осміхаючись.

- Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза, - глузувала Онися.