Розділ «4»

- Лучче сядь та плач! - крикнула Прокоповичка.

- Я, мамо, не з таківських, що плачуть, - сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

- Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

- То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?

- Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

- Аби не дірявий горщик, то й носитиму, - сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

- Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? - крикнула Прокоповичка.

- Атож! А хіба що?

- А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

- Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, - сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

- То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! - крикнула мати

- Ба піду й за чехоню! - тихо сказала Онися, здержуючи гнів.

- Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

- Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

- То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

- То й пішки піду, - це мені не заважить.

- Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

- Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

- Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.