Коні не винні

- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:

- Вот негодяи!..

- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.

- Аякже… Грiх що казати… всi люди пана "татком" взивають… - гудiли за ним.

- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв… Коли так присудила громада…

В його голосi чувся вже лiд.

- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.

Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.

- Так отак, пане… за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полi.

- Звiсно, що коло дому… ловкий погнiй… i наручно буде… - вирвався з радою рудий Панас.

- За два днi вже пан самi обмiркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi… Вони нас нiколи не забували…

- Авжеж… чи порошку там, чи мазi якої… звiсно, нашi пани… Оставайтесь здоровi…

I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.

Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:

- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..

- Это нельзя оставить! Тут нужны меры… - гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.

Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.

- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. - Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу…

Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:

- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу…