Коні не винні

Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своїх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.

- За яким дiлом прийшли?

Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсної купи i звiдти вклонився ласкавому пану.

- Прийшли до пана погомонiти за землю.

- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:

- За панську, прошу ласкавого пана…

- Що тепер, значить, такi часи настали… - додав Марко…

- Та й пан самi нам казали… - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:

- От громада i присудила… Будемо одбирати землю од пана…

- Що?

Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.

Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.

Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.

Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:

- Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…

- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.

Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.

Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.

А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:

- Борони боже… лишимо й пановi трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…