Коні не винні

Завагався хвилину i несподiвано запитав:

- А стане ж у нас оброку?

- Я розстараюся вже… I сiно маємо свiже.

Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.

- Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши по хатi. - Я… й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..

В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.

Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.

Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у двiр, i бряжчало оружжя на козаках.

"Страшний день" починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, i сонце грало на їх голих по лiкоть руках, на засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.

Вiн дивився на сонце, на свої ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.

- Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув назад у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.

А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув на пахучий напiй, понюхав теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.

Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.

[1] Залиш, прислуга слухає (фр.).

[2] Моя люба (фр.)

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!