Одповiдi не було.
В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його крутились пилинки, в їдальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстiсть у його настрiй. Знову збирав всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть, неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме "завтра" прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю? Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй, таїлась цiкавiсть неминучого завтра.
Вийняв годинник i подивився.
- За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, - подумав, - лишилось менше доби".
Завтра… Уявив собi раптом завтрашнiй ранок… Насуне з галасом на подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за землю… дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по ганку, мов на своєму…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
- Ху-ху!..
Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
За обiдом Антошi не було.
I знов кабiнет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум, промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i чутно було, як пройшов просто у хату Софiї Петрiвни, а в столовiй тим часом лагодять їсти для нього.
"Вже небагато лишилось… нiч i кiлька годин", - позирав на годинник Аркадiй Петрович.
Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги. Лошата стрибали на зеленiм дворi.
"Невже завтра i се не моїм стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i раптом почув, що Лiда говорить:
- Ти не тривожся, тату, але…
- Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
- Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…
- Як… козаки?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коні не винні» автора Коцюбинський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 12. Приємного читання.