Коні не винні

- Губернатор прислав… Стоять на дорозi… Аркадiй Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi, злинялi, як два замерзлi озерця.

- Що ж се таке? Я не просив… А, розумiю, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…

Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався побити Антошу.

- Я думаю, що… - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати, щоб заспокоїти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе крильми i витяга шию перед завзятим боєм:

- Подать Антошу!

Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.

- Ти навiв козакiв?

- Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офiцерських штанах.

- Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав по хатi, наче зовсiм утратив розум.

- Аркадiй… заспокойся, Аркадiй… - благала Софiя Петрiвна, розставляючи руки у дверях. - Ти ж бачиш: нiч, люди йшли стiльки, стомились, голоднi, мужики їх не приймають в село… як же так можна…

- А! Що менi люди… хорошi люди!.. У мене - i козаки… Пустiть мене зараз…

- Але ж, тату, менi здається, що… - вмiшалася Лiда.

- Прогнати не трудно, - перебив Лiду Антоша, - тiльки що вийде з сього… Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не дадуть… хiба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…

- Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi…

- Що ти сказала? - спинився проти неї Аркадiй Петрович, пiднявши брови.

- Я кажу, тату, що конi не виннi…

- Їх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, - обiзвався Антоша.

- I дати оброку… не збiднiли б од того… - додала Софiя Петрiвна.

- Залишiть, прошу, свої ради при собi! Менi їх не треба… - носився по хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що конi не виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi при чiм… ну, i що ж з того?

Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце, вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв їх на сина.