Розділ «ПРОЛОГ»

Прекрасна думка раптом промайнула в моїй голові. Другий болід! Він летів слідом за першим на північний схід. Перший болід врізався в землю і вибухнув. А другий? Адже він у цю мить був ще в повітрі, і по ньому з страхітливою силою вдарила зустрічна вибухова хвиля від першого боліда. Від цього удару другий болід мусив би розлетітись на тисячі дрібних уламків, які, змінивши напрямок свого польоту, були відкинуті назад, на південний захід. Назад! Не на північний схід, а на південний захід!

Я вирішив тут же перевірити себе і рушив на південний захід, уважно дивлячись собі під ноги.

Відрізнити уламки метеорита від простого каміння нескладно. Уламок мусить мати особливий колір або ж магнітні властивості, якщо він залізний; поверхня його часто буває вкрита невеликими виразками-регмагліптами, що утворюються через нерівномірне нагрівання метеорита.

Я пам’ятав усі ці ознаки і, помітивши якийсь камінь, несхожий на ті, що лежали навколо, оглядав його, підносив до нього магніт, прискіпливо відшукував віспинки опіків і… найчастіше жбурляв геть. Тільки деякі, найпідозріліші камені я клав до польової сумки. Коли я промандрував декілька кілометрів, ремінь сумки так намуляв мені плече, що я вирішив перепочити і сів на стовбур поваленої піхти. Висипавши каміння з сумки, я зрозумів, що даремно тяг його на собі декілька кілометрів: жоден з каменів не був метеоритом.

Я озирнувся. Кругом чорні стовбури повалених вибухом дерев. Одне вугілля. Раптом на обгорілому стовбурі модрини я помітив блискучий яскраво-голубий предмет. Я підбіг до дерева і побачив, що в ньому застряв якийсь прозорий червонуватий камінь. За кілька хвилин камінь, вирубаний разом зі шматком стовбура, лежав у мене на колінах. Він був невеликий, приблизно з півдолоні завбільшки. Грані в нього були гладенькі, мов у вару, коли його сильним ударом розбивають на шматки. Камінь гарно переливався червонуватим кольором, але коли я глянув крізь нього на хмари, він раптом став голубий. Камінь пропускав крізь себе лише голубі промені, а відбивав червоні. Я знову й знову підносив камінь до очей — колір його так само змінювався.

Мені ніколи раніше не випадало займатися ні мінералогією, ні геологією, і тепер я вельми пошкодував про це. Колись я випадково потрапив до мінералогічного музею і зараз пригадав, що бачив там один невеликий, з горошину, камінь, здається олександрит, що ставав то червонавий, то синюватий, залежно від того, за якого освітлення його роздивлялися — за природного чи за штучного. Але це було зовсім не те, що я спостерігав тепер.

Помаленьку розхитуючи камінець, я витяг його із шматка дерева. Метеорит чи ні? Якщо так, то починає справджуватись моя гіпотеза… Невже не метеорит? Але звідки ж іще взятися такому каменеві у стовбурі модрини, як не від вибуху боліда? Камінь міг встромитися в стовбур, тільки падаючи з неба. Чи, може, його загнала в стовбур людина? Ні, останнє неймовірно — камінь, як видно з усього, коштовний або напівкоштовний. Знайти б ще отакий камінь, і ні в кого не лишилося б сумнівів, що це справжній метеорит. Ще один! Я зловив себе на тому, що хвилююся, як усякий дослідник, коли в його руках кінчик нитки, — досить потягти за нього, і клубок розплутається.

Я сховав і уламок, і шматок дерева в сумку і рішуче попрямував далі на південний захід.

Слідом за спаленим лісом почався той самий бурелом, який ми сьогодні вранці спостерігали з вертольота. Виходить, я відійшов досить далеко від ями.

Я через силу просувався вперед, аж доки Підійшов до невисокої сопки, коло підніжжя якої, наче сірники, були навалені одне на одного дерева.

Під деревами на схилі сопки я помітив якийсь отвір у землі. Лігво? Але чому ж воно так високо? Майже бігцем кинувся я до загадкової дірки. Дух перехопило мені від радощів, коли я переліз через хаотичну купу звалених дерев. Це був не простий отвір, — земля навколо нього була розплавлена і обпалена, мов хтось тицьнув у схил сопки товстою розпеченою болванкою. Сумнівів бути не могло: сюди потрапив великий уламок, і лежить він там, усередині пагорба.

Чіпляючись за сучки, я дістався до самісінького отвору, засунув туди голову і поповз уперед.

Хід різко поширшав. Я опинився у невеликій печері і тут же скрикнув від захоплення.

В глибині печери світився, переливаючись усіма барвами веселки, великий камінь, незвичайний з виду. Грайливі хвилі світла — голубого, зеленого, червоного — перебігали від одного його краю до іншого. Чисті тони райдужних хвиль, їхнє повільне погойдування можна було порівняти лише з полярним сяйвом.

Я став уважно роздивлятись уламок. Він був завбільшки з велику диню і мав таку ж довгасту форму. Поверхня його була гладенька і блискуча, мов відполірована. Вражений і зачарований цим небаченим видовиськом, я кілька хвилин, не відводячи очей, милувався каменем. Тепер моя гіпотеза була доведена. Я мав два уламки. Я добув з польової сумки свій перший уламок — дивно, він не світився….

Зачудований, я підніс його до сяючого веселкою великого каменя, і в ту мить, коли вони зіткнулися, по маленькому шматку також забігали вузькі райдужні смужечки. Вони перебігали так часто, що ряхтіло в очах. Тільки-но я забрав маленький уламок, як він перестав світитися, притулив до великого — засяяв знову.

Так ось у чім річ! Це вже щось знайоме: для того щоб уламки боліда світились, треба, щоб їхня маса була більша за якусь критичну. Щось на зразок ланцюгової реакції у шматку урану.

Коли врешті вляглося хвилювання, викликане коштовною знахідкою, я відчув, що стомився. Я відвик довго ходити. В мене мліли ноги, кров шугала в скроні, сіпались повіки. В маленькій печері було тепло й затишно, райдужні смуги світла одна за одною перебігали по склепінню печери. Я відчув, що мушу бодай трохи відпочити, бо інакше не дійду назад до ями. Мене опанувала солодка дрімота.

Вже засинаючи, я подумав, що Ілля Петрович, напевне, почав турбуватися про мене, що слід би вертати назад, але я не зміг перебороти втому і поринув у сон…