Розділ одинадцятий ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

Чжу Фан-ші не відповідав кілька хвилин. Потім у навушниках наших шоломів почулось його часте дихання, невиразний окрик, і тут же характерно клацнуло.

— Він відключив свій радіотелефон!

Передчуваючи нещастя, ми теж піднялись на щоглу.

У відсіку передпідсилювача ми застали Чжу Фан-ші, що стояв навколішки біля стіни. Китаєць плакав.

На підлозі ми побачили невеличку купку попелу, незгорілі рештки одягу і уламок прозорого шолома. Це було все, що залишилось від Віктора. Страхітливої сили заряд пронизав його у ту мить, коли він лагодив пошкодження.

Ніхто не промовив ні слова. Все сталося так швидко, що, здавалось, якимсь примарним сном. Усього кілька хвилин тому Віктор стояв поруч з нами — і ось оця жахлива купка попелу. Ми не вірили власним очам. Серце здушив безмірний біль, підсилений відчуттям нашої загальної вини: дослід з мікросонцем давно вже став надто небезпечний, і його слід було вчасно припинити. А ми все зволікали.

Трохи опам’ятавшись після потрясіння, Олена Миколаївна глухо сказала:

— Ходімо. Мікросонце все ще над нами. Ми мовчки, з тяжким почуттям рушили за нею в печеру.

— Землю попереджувати не будемо. Приготуйтесь. Зараз викинемо мікросонце за межі Венери.

Олена Миколаївна зняла обмежувач з важеля керування і різко до кінця посунула його вперед. Здавалось, електростатичні установки затремтіли від напруги, працюючи на грані можливого. Мікросонце швидко помчало вгору, стало невидиме.

— Все, — сказала Олена Миколаївна тим самим глухим голосом, вимикаючи електростатичні установки. — Наш експеримент скінчився.

Тут же, розрядивши потужну батарею конденсаторів, ми скинули захисні кожухи з керуючих установок.

Яка ж була наша досада, коли ми зрозуміли причину поганої роботи цих пристроїв. Товсті дроти, що йшли до самого верху високих щогл, було вкрито спеціальним шаром високоякісної ізоляції, що здатна була витримати велетенську напругу. Цій ізоляції не страшні були ні п’ятисотградусна жара, ні двохсотградусний мороз. На Землі її витримували на хімічну стійкість, на тертя, і вона. показала прекрасні результати. Конструктори врахували все. Але отут, на Венері (хто ж міг це подумати?), тут вона стала принадою для довгих сріблястих жуків. Їхні маленькі жадібні щелепи прогризли ізоляцію наскрізь, до самого металу. Деякі жуки переповзали з оголених дротів на сусідні, утворюючи мовби живу перемичку. Миттю виникало замикання, і в ту ж секунду мікросонце робило стрибок по небосхилу.

— Ось вони, кляті, добралися вже до головних кабелів, — мовив Чжу Фан-ші. — Це й спричинило катастрофу…

Маленькі комашки… Як часто вони бувають страшніші за найнебезпечніших хижаків. Недарма негри називають королем джунглів не лева, не буйвола, не слона, а маленького кочового мураху — зіафу. Ми побоювались колосів, а удару нам завдали жучки завбільшки із головку від шпильки.

Похорон відбувся того самого дня. Чжу Фан-ші витесав із м’якого каменю велику урну, вигравіював на ній дату народження й загибелі Віктора, зібрав рештки покійного і встановив урну на гладенькій кам’яній плиті недалеко від печери.

В тяжкому мовчанні стояли ми навколо урни. Олена Миколаївна вийшла наперед і заговорила тремтячим голосом:

— Прощай, любий товаришу! Про твій подвиг почує Земля…

Голос зрадив їй, і вона заридала. Ніхто більше не проронив ні слова. Та й які слова могли передати всю глибину горя, що виповнювало наші серця!

Так закінчився наш дослід: що мікросонце стійке, нам удалось довести, але дуже дорогою ціною — ціною життя одного нашого товариша.