Розділ одинадцятий ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

Тим часом воно поводилось усе гірше й гірше. Воно висіло над нашими головами, мов дамоклів меч.

Довелось терміново зібратися на нараду в Олени Миколаївни.

— Даремно ви не розповідали мені про це раніше, — докірливо сказала вона нам. — Ходімо. Я мушу сама подивитись на мікросонце.

Ми полетіли на командний пункт. Мікросонце, як і раніше, стрибало по небу. Олена Миколаївна одразу оцінила всю серйозність становища.

— Я гадаю, дослід треба припинити, — сказала вона.

Ніхто не наважувався заперечувати. Усі розуміли, що катастрофа, яка насувалася, була б жахлива не тільки сама собою, вона перекреслила б і наш дослід, бо причина дивної поведінки мікросонця лишилася б не з’ясованою, похованою вибухом страхітливої сили. Всі звели очі до неба, наче прощалися з витвором рук своїх.

— Викликайте Землю, — сказав я.

Але ми спізнились. Саме в цю мить мікросонце різко метнулося з боку в бік і раптом, мов розірвавши невидимі ланцюги, помчало вниз, із шаленою швидкістю наближаючись до поверхні Венери. Ми знали, чим це загрожує. Як тільки воно спуститься до висоти сорока кілометрів, виникне велетенський вогняний стовп, котрий усе змітатиме навкруги. Олена Миколаївна схопила важіль керування і до кінця потягла його на себе. Важіль не діяв. Ми заціпеніли. На нас зі швидкістю реактивного снаряда неслася сама смерть. Серце шалено калатало в грудях, відлічуючи немилосердно короткі секунди.

— Іскри! Іскри спалахують у передпідсилювачі! Десь пробило ізоляцію! — почув я відчайдушний крик Віктора Платанова І озирнувшись, побачив, що він уже кинувся до найближчого орнітоптера, скочив у нього і миттю злетів на другий поверх щогли керуючої установки. Відчай, усвідомлення смертельної небезпеки зробили його рухи до краю точними. Зіскочивши з орнітоптера, він, не роздумуючи ні секунди, кинувся у відсік передпідсилювача. Знаючи, як це небезпечно, ми з похололим серцем, забувши про те, що самі стоїмо перед лицем смерті, стежили за Віктором.

— Щось він там забарився! — вигукнув Чжу Фан-ші, кидаючись до орнітоптера.

Ніхто не спинив його. Раптом у відсіку передпідсилювача сяйнула довга голуба іскра, за мить погасла, і ми побачили, що мікросонце завмерло нерухомо у високості, припинивши своє стрімке падіння. Віктор ліквідував коротке замикання в електричній схемі.

Олена Миколаївна вбігла в печеру і повернула важіль керування. Мікросонце стало стрімко здійматися вгору.

Ми мовчки дивились одне на одного, ще не опам’ятавшись після пережитого жаху. Піт струмував з наших облич, руки тремтіли.

— Та-ак, якби не Віктор… — промовила нарешті Олена Миколаївна. — Вікторе! — покликала вона його. — Вікторе!

В навушниках наших шоломів не прозвучало жодної відповіді.

— Що з ним? Вікторе, ти чуєш мене? Відповіді не було.

— Чжу, — звернулась вона до Фан-ші, який підлетів на орнітоптері до керуючої установки, — подивіться, що з ним.

Чжу Фан-ші заглянув у відсік передпідсилювача.

— Тут його нема, Олено Миколаївно! — прозвучав у наших навушниках голос Чжу Фан-ші. — Відсік порожній.

— Як же це? Подивіться уважніше. Може, його поранило або оглушило?