Розділ десятий НА ВЕНЕРІ

Вона поклала руку на важіль керування і стала повільно повертати його, наближаючи мікросонце до Венери. За сорок мільйонів кілометрів від нас, на далекій Землі, люди, затамувавши подих, стежили, як вогняна куля зі швидкістю артилерійського снаряда наближається до поверхні Венери. Коли вона спустилась до висоти двохсот кілометрів, небо прорізала сліпуче-яскрава блискавка. Керуючі установки працювали бездоганно. Що нижче спускалось мікросонце, то частіше виривалися з нього велетенські блискавиці і з гуркотом ударяли в ґрунт. Зображення на екрані корчилось від розрядів. Голубі блискавки проскакували безперервно.

— Може, вже годі, Олено Миколаївно? — намагався її зупинити обережний Чжу Фан-ші.

Та в Олені Миколаївні наче прокинувся бісик.

Шістдесят, п’ятдесят, сорок п’ять кілометрів залишалось до поверхні Венери, а Олена Миколаївна все повертала і повертала важіль. У небі серед хмар утворився величезний отвір: хмари випаровувались від жару мікросонця. Голубі блискавки падали вже безперервним потоком. Через розряди порушився зв’язок із Землею.

— Годі! Досить! — закричав Чжу Фан-ші, хапаючи обома руками важіль і намагаючись повернути його в протилежний бік. — Керуючі установки можуть не витримати!

В цю мить від мікросонця полетіла вже не блискавка, а велетенський вогненний стовп, який, ударивши в поверхню Венери, продовжував горіти і звиватися в просторі, мов колосальна електрична дуга між двома електродами.

Чжу Фан-ші рвучко смикнув важіль керування на себе, і мікросонце спершу повільно, мовби неохоче, а далі все швидше і швидше помчало вгору. Коли воно піднялось на висоту в триста кілометрів, Чжу Фан-ші відпустив важіль і ввімкнув автоматичне керування.

— Олено Миколаївно, це ж могло спричинити катастрофу! — сердито сказав він.

Хоч як поважали ми Олену Миколаївну, та в цю хвилину всі були на його боці. Вона зрозуміла це, але, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

— Зате ми тепер знаємо, що нижче сорока кілометрів мікросонце опускати не можна. Рано чи пізно ми мали здійснити такий експеримент. Зробити це можна тільки тут…

Зв’язок із Землею відновився. Джавару стурбовано розпитував нас про причину таких сильних радіошумів.

Там, на Землі, думали, що в нас сталася катастрофа.

— Налагодіть передавання всіх даних на Землю, — попросив він.

Увімкнути автоматичні передавачі та перевірити їхню роботу було справою кількох хвилин.

Мікросонце, як і раніше, рівно світило високо в небі.

— Що ж тепер ми будемо робити? — трохи розгублено спитала Олена Миколаївна.

— Відповідати на вітання, — усміхнувся Ламель. — Он, бачите, — показав він на лампочку, що підморгувала над екраном телевізора. — Хтось знову викликає вас.

На екрані з’явилось обличчя Джемса Конта.

— Ледве додзвонився до вас, — сказав він. — Вас зараз, мабуть, уся Земля вітає. А знаєте, де я нині? У космосі. Спостерігаємо з ракетоплана, як наші тупоносі ракети описують у безповітряному просторі гігантські параболи та випускають із себе широкі смуги дзеркальної плівки.

— О, виходить, вас теж можна вітати?