Розділ «НОВІ ДРУЗІ — В’ЮН І БУРЛАКА»

Біля придорожнього стовпа з написом “Люсене, 1 км 700 м” на купі жорстви сидів П’єро і, затуливши обличчя руками, гірко плакав. Отже, й поліція на боці злочинців, чого ж тепер чекати? Втікаючи від комісара, П’єро опинився за кілька кілометрів од Отена, в зовсім не знайомій місцевості. Він лишився самотній… І хоч хлопця охопив відчай, його воля була не зломлена. “Я мушу помститися за батька і врятувати Клемана Лотера”, — повторював він собі. Потім знову сум огорнув його серце, і хлопець не зміг стримати сліз.

— Еге, парубче, чого б це я отак плакав, що сталося? — раптом почувся співчутливий і водночас насмішкуватий голос. П’єро злякано озирнувся і побачив біля себе двох юнаків.

— Годі хлипати, малий! Хай нас дідько візьме, коли ми обоє щасливіші за тебе. Та проте ми ж не сідаємо край дороги і не точимо воду з очей! Правда ж, Бурлаче?

— Факт, В’юне, — відповів поважно товариш.

Обоє подорожан були одягнені бідно, але чисто: звичайні фланелеві сорочки, берети. В обох через плече торбини, на ногах стоптані парусинові черевики. Їхні обличчя засмагли від сонця й довгих блукань. Бурлака був височенного зросту, та водночас і вражав своєю кремезністю. Незважаючи на свої двадцять років, юнак мав вигляд циркового борця. Спокійне обличчя, світлі очі — все виказувало в ньому щиру, вперту і чесну людину.

Його товариш був цілковитою протилежністю. В’юном його прозвано, мабуть, за жвавість і щуплу, вертку постать. Поруч з Бурлакою він здавався зовсім маленьким. Усміхнене обличчя і непокірний чуб, що спадав на меткі чорні очі, ніби промовляли: він добрий жартівник, насмішник і балакун.

— Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, — звернувся до П’єро В’юн.

— Малий, мабуть, просто зголоднів, — сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. — Ось, наминай на здоров’я.

— У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, — додав В’юн. — Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

— Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, — поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.

— Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

— Дурниці! — гордо заперечив В’юн. — Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

— Ні, ні! — похитав головою П’єро. — А що ви робите тут? Ви подорожуєте?

— Аякже, — насмішкувато відповів В’юн. — З наметами. Зараз цей спорт дуже модний…

— Справді. Той, хто шукає, завжди знайде собі скоринку хліба, а під лежачий камінь і вода не тече, — додав Бурлака, що погано-таки розумів жарти.

І друзі почали розповідати хлопцю про себе. Обоє були безробітні і на початку літа вирушили в дорогу, сподіваючись знайти роботу. Познайомилися вони на одній фермі поблизу Мелюна, де косили сіно за вісім франків у день. Сінокіс закінчився, а пшениця ще не достигла, і для обох настали важкі часи. Позавчора біля Сольє вони заробили сто су, але оце вже два дні їм не щастить. Що не кажи, важке життя…

— А ми ж не жебраки, ми лише питаємо роботи…

— Я можу заразом підняти два лантухи збіжжя! — буркнув Бурлака.

Він народився в Сент-Коломбі, у Нижній Нормандії, в родині хлібороба. З одинадцяти років хлоггець уже працював у полі, п’ять років наймитував на фермі у герцога Морава. Навчився водити трактора, і його незвичайна сила дивувала всіх на жнивах. Одного дня Бурлака не стерпів образ і кпинів управителя і дав йому привселюдно доброго прочухана, як міг це зробити хлопець його віку й сили. Управитель, що знав усіх дідичів і фермерів тієї місцевості, подбав, щоб Бурлака не міг ніде знайти роботи. І юнак змушений був піти у мандри, даремно пропонуючи свої послуги в кожному селі. Але скрізь він подибував або жорстокосердних куркулів, або зубожілих селян, що їм наймит був непотрібен.