Розділ «ЖЕКЕРОВІ СКАРБИ»

П’єро перший поліз у ляду, а за ним слідом Бурлака та В’юн. Троє друзів рушили залізними сходами.

З підземелля тхнуло пусткою, вогким каменем і цвіллю. За кілька метрів почалися кам’яні східці. Весь колодязь було вирубано просто в скелі.

П’єро мимоволі рахував східці. Він нарахував їх аж триста двадцять вісім, перш ніж відчув під ногами підлогу. Невдовзі друзі опинилися в просторій залі з готичним склепінням і грубими колонами. Ця зала, мабуть, правила за скарбницю монастиреві Серпемон. Уздовж скелястої стіни стояли старезні скрині. Схвильований В’юн підняв віко одної з них. Скриня була порожня. Тоді В’юн почав заглядати в кожну.

— Може, тут і були якісь скарби, але їх вибрано задовго до нас, — засміявся парижанин, відчиняючи восьму скриню, таку саму порожню.

П’єро нахилився й собі. На споді лежало трохи зітлілої соломи. Хлопець лапнув рукою і несподівано намацав щось тверде. Бурлака присвітив літхарем і побачив на долоні у хлопця золоту медаль з зображенням Наполеона III і маленьку, завбільшки з палець, масивну золоту фігурку напівлюдини, напівптаха — невідоме божество стародавніх мексіканців. Лишилося ще дві скрині.

— Е-е! Тут лише самі папери! — розчаровано пробурчав В’юн. — Подивимось, що в останній.

Він підняв віко. І ця також була майже порожня, тільки в одному кутку лежали якісь речі, загорнені в грубу мішковину. Бурлака швидким порухом підняв її. У світлі ліхтаря тьмяно заблищали п’ять чи шість статуеток — дитина, фантастичні істоти, люди з потворними обличчями при зброї і дивні тварини. І всі вони були з щирого золота. Колись, дуже давно, створило їх таємниче плем’я кембайя, що виливало з золота фігури своїх богів. В усій Європі нараховувалося лише кілька таких утворів, що їх пильно охороняли в музеях.

— Ну й шик! — сказав В’юн. — І всі золоті! Та за кожного з цих краснів можна правити купу побрязкачів, а вони знадобляться нам, щоб вирятувати старого!

— Думаю, що краще їх не чіпати. У нас ще є дядькові гроші, їх цілком вистачить на мандрівку до Бедежюна. Продавати такі коштовні речі — значило б згаяти час, та ще й невідомо, чим воно б усе скінчилося. Залишимо тут ці скарби, нам вони зараз ні до чого. Важливіше знайти розрахунки Клемана Лотера.

Друзі знову відчинили скриню з паперами. Густий шар пороху свідчив про те, що її не займано десятиліття. П’єро, не читаючи, перегортав стоси, пожовтілі сторінки, сподіваючись узнати на них руку свого дядька, або ж хімічні формули… Але то були переважно офіційні папери й листи, написані дрібно й нерозбірливо.

П’єро облишив це марне заняття.

— Щоб ці папери проглянути, не вистачить і цілого дня. Краще зробимо так: уночі їдемо в Бедежюн. Я певен, там під наглядом Преміора тримають мого дядька. Якщо ж нас спіткає невдача, ми повернемося сюди і шукатимемо далі.

— А що, П’єро має рацію, — погодився В’юн. — Тільки давайте оглянемо все підземелля.

Тримаючи ліхтар, Бурлака пішов уздовж стіни й помітив низенькі двері, а за ними перехід. Друзі обережно рушили вперед, намацуючи руками стіни й уважно дивлячись на підлогу. Підземний тунель зміївся, і нараз мандрівники відчули, як в обличчя війнув теплий вітрець. Попереду пробивалося бліде місячне світло.

— Ми прийшли до виходу! — вигукнув П’єро.

Їм кортіло подихати свіжим повітрям. Перехід став такий тісний і низький, що довелося рачкувати. Нарешті вони досягли отвору і побачили внизу дорогу, що вела до замка Крилатого Змія. Крутий схил і зарості дикого чагарника утруднювали приступ до потаємного виходу і заступали його.

— Повернемося назад, — запропонував П’єро. — Було б небезпечно спускатися вниз, ми можемо кого-небудь зустріти.

Залишивши позаду довгий, низький коридор, вони знову опинилися під склепінням підземної зали, де стояли скрині, легко відшукали кручені сходи і піднялися нагору. Бурлака став на стілець, натиснув на похилену статую, і ляда зачинилася. П’єро поклав на стіл золоту медаль і маленьку фігурку ацтекського ідола:

— Оце частина скарбів Жекера!