Розділ «КРИЛАТИЙ ЗМІЙ»

Вечоріло… Призахідне сонце осявало своїм промінням чорні ліси Морвану. Вже три чверті години, як автобус лишив позаду Отен і зараз повільно повз покрученою дорогою до перевалу. Біля вікна сиділа огрядна жінка, тримаючи на колінах плетеницю з городиною. Власне, вона займала півтора місця, а скраєчку влаштувався хлопець із блідим і суворим обличчям, одягнений у все чорне. Перед ним стояла невеличка скриня.

Байдужа до чудових краєвидів, товстуха спочатку впивалася якимсь дешевим романом. Але тоненька книжечка невдовзі скінчилася, і от у пошуках розваги жінка спинила свій погляд на хлопцеві.

— І куди ж оце ви їдете, юначе? — спитала вона у свого сусіда.

— В Монтелей, пані, — відповів хлопець.

— Дивіться! Так я теж їду в Монтелей! У мене там шинок “Золоте сонце”. А ви, певно, їдете туди до своєї родини? — зацокотіла товстуха.

— Так, до дядька, Клемана Лотера.

— От дивина! — гукнула шинкарка. — То ви небіж Клемана Лотера… А виглядаєте ви непогано. Ви його добре знаєте, вашого дядька?..

— Я його ніколи не бачив. Але він до мене ласкавий. Батько мій загинув під час катастрофи в Порт-Морелі. Тепер дядько мене годуватиме.

…П’єро Ланкрі опритомнів другого дня в одній з палат руанського шпиталю. Там йому розповіли, що його батько безслідно зник. П’єро звихнув плече і мусив три тижні вилежуватися. Незадовго перед виписом П’єро замислився над своєю долею — адже його, як сироту, мали взяти під громадський нагляд. Якось вранці він одержав таку телеграму: “Запізно довідався про страшну катастрофу в Порт-Морелі і смерть твого батька. Тобі скажуть, як дістатися до мене в Монтелей, де я подбаю про тебе. Клеман Лотер”. До телеграми додано чек на п’ятсот франків. За три дні, оклигавши, П’єро залишив Руан, приїхав через Париж в Отен, де сів на автобус, що йшов на Монтелей…

— Ну от ми вже й приїхали, — звернулася товстуха до П’єро. — Чи не допоможете мені винести речі? Візьміть-но кілька пакунків і ходіть за мною. Ви мені подобаєтесь...

Незабаром П’єро вже сидів коло столу в заїзді. Хазяйка “Золотого сонця” поставила перед ним склянку молодого вина і зараз вела далі перервану розмову.

— Чи знаєте ви принаймні шлях до Крилатого Змія, мій друже?

— Якого Крилатого Змія? — перепитав зчудований П’єро.

— Та це ж назва замка, де живе ваш дядько. Ви, мабуть, про нього нічого не знаєте?

І не чекаючи відповіді, балакуча господиня почала розповідати хлопцеві історію замка, що його збудував за другої імперії відомий банкір Жекер, один з організаторів загарбницької війни в Мексіці. Серед кращих мисливських угідь Морвану він змурував гарний замок-фортецю, на зразок кам’яних споруд ацтеків,[1] в якому розмістив багаті й цінні колекції, вивезені з стародавніх мексіканських міст французькими експедиціями. Унікальним витвором була велетенська статуя Крилатого Змія, міфічної істоти, що її створили тубільці Мексіки задовго перед появою Христофора Колумба. Кам’яне чудисько дало назву й самому замкові, що тривалий час не мав хазяїв, бо Жекера розстріляли паризькі комунари.

Потім тут оселився якийсь генерал, а згодом молода вдова. Доля їх склалася трагічно. Ходили чутки, що Крилатий Змій — притулок нечистої сили, і Жекерів замок десять років стояв пусткою. 1910 року там надумав замешкати Клеман Лотер. Жив він відлюдно й самотньо, займаючись своїми дослідами, що здавалися людям таємничими. Місцевий кюре сказав, що господар Крилатого Змія уклав угоду з самим дияволом, і відтоді люди зі страхом проходили повз маєток, де навіть глупої ночі у вікнах мерехтіло світло з горна й тиглів. Поступово винахідник спекався всіх своїх слуг і жив тепер цілковитою самотою, їжу йому приносили з заїзду “Золоте сонце” і передавали в спеціальне віконечко. Служник ніколи не бачив дивака-господаря, що акуратно платив за всі послуги чеками наприкінці місяця. П’єро недовірливо слухав побрехеньки доброї жінки. А тим часом настав вечір. Хлопець підвівся, взяв свою дорожню скриньку з немудрою одежиною і запитав у господарки “Золотого сонця”, як дістатися до Крилатого Змія. Жінка аж скрикнула з подиву: чого йти поночі, можна ж заблукати, чи не краще тут відпочити, а на ранок вирушити? Але П’єро ввічливо розпрощався, вийшов з заїзду і незабаром заглибився у ліс. Моторошно кричали нічні птахи, фантастичні тіні дерев здавалися живими істотами. П’єро рішуче здирався стежкою на пагорб. Нарешті край стрімкої скелі хлопець побачив Жекерів замок. У місячному сяйві на фасаді добре було видно зображення небачених страховиськ. Посередині був головний вхід із залізними ґратами, а за ними, десь із глибини, лилося світло, як заграва над домною. П’єро наблизився до масивних дверей і подзвонив. За мурами, десь далеко, пролунав дзвін. Хлопець мусив довго чекати, поки відчинилося заґратоване потайне віконце.

— Хто тут?

— Я, ваш племінник, дядьку…

— А звідки я знаю, що ти мій племінник? Які докази? Телеграма? А, то ти маєш телеграму? Підсунь її під двері.