Розділ восьмий «БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ»

Коли стемніло, прибіг Володя Карпенко, заходився похапцем розповідати:

— Фашистів повне село! Як комашні наповзло. Але переправу наші на відході зірвали. Дві години тривав там бій! Стояли наші до кінця, билися до останнього патрона.

Володя замовк, важко зітхнув і сказав засмучено:

— І всі наші полягли. Хоча й фашистам дорого дісталася переправа. Німці ще й зараз поранених в школу возять. Там зараз німецький госпіталь. Жаль наших. Та нічим їм не можна було допомогти. Нічим!..

Юрко вже хотів розповісти Вовці про начальника переправи, та передумав: треба поки що мовчати. Чим менше хто буде знати про підполковника, тим краще.

— Ходімо в село, — запропонував Вовка, — подивимося, що там діється. Німці магазин розбили, базу, курей на пташнику перестріляли. І всі щось жеруть і жують, ніби з голодного краю вирвалися.

— Зараз краще посидіти дома, — без ентузіазму відказав Юрко. — Навіщо зайвий раз потрапляти на очі фашистам?

— А я побіжу, — похапцем відповів Володя. — Доручив мені лейтенант придивитися, хто буде зустрічати німчуру з хлібом-сіллю. Такі зараз повилазять. Я вже бачив, як Іван Скрипаль вибіг навстріч фашистам і виніс на рушнику пшеничну хлібину та грудку солі. А кланявся їм у самісінькі ноги, шкура продажна! Хто б міг подумати, що в нашому селі живуть отакі паскуди…

Цілі дні через село йшли ворожі війська. Німці звели через Прип'ять переправу, і по ній лавиною поповзли чорні машини, гармати, безконечні обози. Довгі, ковані фургони тягли величезні битюги, всі, як один, рудо-червонястої масті. Коні чимось нагадували своїх господарів. Вони навально рухалися вулицями, переїздили через переправу і зникали за Стрілецьким лісом.

Одного дня поліцаї повиганяли жителів села на майдан. Там, під старими віковими липами, стояла простора дерев'яна трибуна, з якої на свята виголошували промови, вітали кращих трудівників села, вручали нагороди. Тепер на трибуні, з якої навіщось позбивали поручні, стояли фашистські офіцери в зелених і чорних мундирах.

Несподівано люди розступилися, і Юрко побачив дивну, неждану процесію. Попереду невеличкого гурту людей ішов колгоспний сторож Юхим Щупак. На його круглій, як велетенський кавун, голові, на самому тім'ї, стриміла висока смушева шапка з синім шликом та червоною китицею. Щупак, незважаючи на спеку, був одягнений в синю довгополу чумарку, пошиту з тонкого австрійського сукна, в червоні плисові штани, підперезані широким шовковим поясом. На ногах у Щупака наваксовані чоботи-витяжки. На білому, чистому, як сніг, рушнику, він тримав пишний коровай, поряд лежала чимала, завбільшки з кулак, грудка солі. На грудях у Щупака поблискувала невеличка срібна медаль.

За Щупаком, в такій же сивій смушевій шапці, в просторому зеленому френчі та широченних синіх галіфе, повагом ступав колгоспний рахівник Олексій Ситарчук, тиха, сумирна та непоказна людина. На його грудях виблискував білий хрест якоїсь незвичайної форми. Подібні хрести Юрко бачив на крилах фашистських літаків. Такі ж хрести висіли і в пихатих набундючених німців, що скупилися на трибуні. За Щупаком і Ситарчуком підтюпцем поспішав одягнений у потертий сюртук з білими галунами, у високому чорному циліндрі та рожевих рукавицях колишній дворецький пана Хоткевича — Семен Шудря.

Останнім ішов, гордовито задерши руду голову, Іван Скрипаль.

Фашисти дивилися на чудернацьку делегацію, глумливо посміхалися, клацали фотоапаратами. Особливо велике пожвавлення серед німців викликав Семен Шудря, а вірніше його строкатий одяг і високий, як паровозна труба, циліндр.

Щупак підійшов до фашистів, низько їм поклонився, шанобливо подав рушник з хлібом і сіллю тонкому, як висушена жердина, німцю в чорному мундирі, на петлиці якого було зображено дві сріблясті смужки, і голосно промовив:

— Віншуємо вас хлібом-сіллю, дорогі наші визволителі! І зичимо вашому славному і хороброму воїнству повної перемоги над супостатами більшовиками, над їхньою безбожною силою. Слава великому фюреру Адольфу Гітлеру та його хороброму воїнству! Прийміть, панове, хліб-сіль від вдячних жителів села Відрадне. Довго ми вас чекали, наші дорогі визволителі, і нарешті дочекалися. Настало свято й на нашій вулиці!

Передній фашист, сухорлявий, миршавий, взяв рушник з хлібом і подав його німцю в чорному мундирі, той злегка кивнув довгою головою і тут же передав рушник солдатові в рогових окулярах. Делегація ще раз низько поклонилася фашистам і швиденько відійшла подалі від помосту.

Наперед вийшов німець у чорному мундирі і, дивлячись на людей круглими, як олов'яні ґудзики, очима, швидко заговорив. Перекладач у великих окулярах ледве встигав за німцем, збивався, часто повторював слова.

— Пан комендант Штарк, — вигукував він, — щиро дякує за хліб-сіль, за урочисту зустріч німецького війська, за щирі вітання та побажання. Представники німецької адміністрації сприймають вияв цих щирих почуттів як бажання вірою й правдою служити новому порядку, покірно і безвідмовно виконувати всі накази німецької влади. Від сьогоднішнього дня в селі Відрадному починає діяти новий порядок. Усі більшовицькі закони скасовуються на віки вічні! Жоден більшовицький закон більше не діє! І сьогодні пан комендант Штарк повідомляє перші розпорядження. Слухайте всі, слухайте уважно! За невиконання цих розпоряджень винні підлягають розстрілу. Розстрілу підлягатимуть і їхні родини!

Перекладач прокашлявся, дістав із кишені хусточку, витер спітніле обличчя і заквапився далі: