— Погано нашій хворій, — відповів Юрко, — знову втратила свідомість.
— Зараз підемо. Зачекай, поки закінчу перев'язку. Що ж воно тепер буде, — бідкалася лікарка, — хто б міг думати, що війна докотиться до нашого села? Опинилися й ми на окупованій території.
На переправі все ще тривав бій, не затихав кулемет. Юркові здавалося, що він чув якісь гнівні й болючі докори в тих звуках кулемета.
— Наш, — прислухаючись, сказала Оксана Василівна, коли вони йшли до Берегових, — «максим»… Упізнаю його голос, в молодості наслухалася. От, Юрку, — зажурено мовила фельдшерка, — німці й захопили наше село. Наче страшний сон наснився, а воно ж не сон, а правда. І ми віч-на-віч зустрілися з фашистами. Учора в селі був лейтенант Вершина, взяв медикаменти, поїхав на Васильківські Дачі. Там десь базується партизанський загін. Передавав тобі привіт, наказував бути обережним.
Коли вже йшли вигоном, Юрко винувато признався:
— Я вам неправду сказав, Оксано Василівно, наша біженка поправляється. У нас лежить поранений начальник переправи, стікає кров'ю. Йому пробило груди осколком навиліт, мати перев'язала, та кров все одно не спиняється. Я вам не міг про це там, у кабінеті, говорити.
— Правильно зробив, — похвалила хлопця фельдшерка. — У кабінеті могли бути всякі люди. Зараз треба затаїтися, перечекати, — повчала вона Юрка. — Ось кинуться «наводити порядки» гестапо, польова жандармерія, всякі зондеркоманди. Та потім вони підуть далі, за фронтом, а тоді нам буде легше. Так мені лейтенант говорив. Ой, буде нам нелегко. Німці почнуть розслідувати, як, при яких обставинах загинули їхні диверсанти, хто навів на їх слід червоноармійців. Намагайся ні з ким не вести розмов на цю тему. Хто б що не говорив, а в тебе одна відповідь: «Я був хворий, лежав, нічого не знаю». Мусимо, Юрку, вистояти і перемогти наших ворогів.
— Що ще передавав лейтенант? — запитав Юрко.
— Наказав чекати зв'язкового. Рано чи пізно у село прибуде гестапівець Майєр. Добре було б, якби тобі вдалося встановити з ним якісь контакти, ввійти до нього в довір'я. Тобі підіграють у цьому інші підпільники. Але гляди, Юрку, — застерегла фельдшерка, — не проявляй ніякої зацікавленості, не задавай ніяких запитань. І ніякого поспіху! Щоб не викликати навіть найменшої підозри.
— Як же я зможу встановити контакт з Майєром? — не розумів такої ролі Юрко.
— Побачимо, — сказала, вже щось думаючи інше, Оксана Василівна. — Поки що про це рано говорити. А зараз мені треба якнайскоріш повернутися до лікарні. У нас лежать тридцять чотири тяжкопоранених бійців. Не можна було їх везти в тил, та й уже було пізно. А я ж фельдшер, а не хірург. Як я дам їм раду, не придумаю. Привезли їх із Заріччя.
З пагорба раптом завидніла переправа. На березі ще ворушились маленькі постаті останніх захисників мосту.
Та от враз стрілянина стихла. Над селом залягла тривожна тиша. Від Самусевого лісу знялася зграя сполоханих галок. Вони, лопочучи крилами, мерщій летіли в безпечне місце. І хлопець позаздрив птахам. Як би йому хотілося теж знятися в небо, промчати шквалом над фашистами і дістатись до своїх.
Оксана Василівна відчула Юрків настрій і, хоча серце в самої рвалося від безвиході, сказала підбадьорливо:
— Не журися, Юрку, недовго фашисти чинитимуть розбій на нашій землі. Уже приходили німці у вісімнадцятому, а що вийшло? І втекти небагатьом удалося. Цих ще не таке чекає. Наша земля належить нам — і ніхто ніколи не зуміє в нас її відібрати.
У хатині фельдшерка оглянула пораненого, змастила рани якоюсь жовтою рідиною, наклала пластир, забинтувала. Закінчивши перев'язку, сказала схвильовано:
— Мій колишній однополчанин Саша Макаров, безстрашний командир бронепоїзда «Смерть директорії». Понад двадцять років не бачилися, а тут така зустріч. Чого лише на світі не трапляється? Тяжке в нього поранення і велика втрата крові. Завтра, якщо все складеться гаразд, навідаюсь. А зараз час від часу міняйте компрес, провітрюйте хатину. Може, опритомніє.
Оксана Василівна ще швидко оглянула хвору біженку, сказала задоволено:
— Тепер уже все лихе позаду, і будете ви, Галино Іванівно, жити не менше ста років. Звичайно, — гірко зітхнула вона, — якщо всі ми не потрапимо фашистам у зуби.
Уже надвечір вулицею протряскотів мотоцикл і зупинився біля воріт. Довготелесий солдат в зеленому мундирі вдарив чоботом у хвіртку, і вона, жалібно скрипнувши, рвучко розчинилася. Фашист, тримаючи автомат напоготові, піднявся на ґанок, зупинився на порозі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Таємниця Зоряної кімнати» автора Лисенко Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ восьмий «БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ»“ на сторінці 2. Приємного читання.