Розділ п'ятий ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

— Я згоден і з радістю сьогодні б виїхав до Берна. Я так скучив за дружиною. Ти давно її бачив?

— Місяців чотири тому, як востаннє був у Швейцарії.

— Як вона там?

— Я ж розповідав, — співчутливо озвався Хоткевич, — має добротний будиночок, сад, квітник, оранжерею. Мій брат перевів на її ім'я певну суму грошей.

— Дякую вам, — розчулено мовив аптекар. — Дякую!

— Чи зміг би я, — несподівано запитав Хоткевич, — зустрітися з Консулом?

— Звичайно, — кивнув головою аптекар, — тільки треба подумати де. Не варто нікого приймати в підземеллі. Чим менше хто знатиме про цей закуток, тим ліпше. Я завтра викличу Консула в район, вручу йому зброю для партизанського загону. Побуваємо опівдні в Жовтневому. Можемо зустрітися в банкетній виробці.

— Хай буде так, — погодився Хоткевич, — я повинен поговорити з Консулом до того, як німці захоплять Київ.

— Хоча б скоріше! — вигукнув аптекар. — Як мені набридла роль провізора, високопартійні розмови з товарищами, їхні натхненні теревені. Швидше, швидше б покінчити з ними!

— Давай, Владиславе, — запропонував Хоткевич, — піднімемося на горище палацу. Важко мені дихати в підземеллі. Застудився, як півдня довелося мокнути в озері. Ковтаю ліки і все одно кепсько себе почуваю. На горищі сухе повітря, і я хоч трохи вигріюся.

— Гаразд, — охоче погодився аптекар, — тільки я спершу піду до джерела та візьму води, бо наші баклажки зовсім порожні.

Аптекар почав збирати все зі столу.

Хлопців як вітром вимело з підземелля.

Тримаючись за стіну, не запалюючи ліхтарик, вони навпомацки стрімголов мчали до виходу в старі каменоломні, їм так і здавалося, що Сиволап уже йде слідом за ними, щоб набрати води з недалекого джерела.

— Світи синє,— наказав Юрко, — хутчій!

Володя ввімкнув ліхтарик. У примарному синьому сяйві перед хлопцями постав вихід у каменоломні. Вони швидко вибігли назовні. Юрко знайшов потрібні блискітки, камінь нечутно повернувся навколо своєї осі і закрив темний хід.

Хлопці щодуху тікали із старих каменоломень. Пробігли штольню і завернули до виходу. У вільховому гаю теж не затрималися, хоч уже почало колоти в боці, ноги заплутувались. І лише під високими вербами зупинилися, віддихалися.

Надворі сяяло сонце, у гущавині співали птахи. Поряд, чад головою, подавав голос одуд, озивалася іволга, тінькали невтомні синиці. І тільки від переправи долинав безперервний гуркіт машин. І від того ще страшнішою ставала небезпека, яка нависла над переправою, над багатьма людьми — військовими, біженцями, односельчанами.

— Негайно треба знайти Вершину! — стривожено озвався Юрко.

— Ходімо на пошту, — порадив Володя. — Подзвонимо в міліцію, скажемо Вершині, хай хутчій їде в Жовтневе.