Розділ п'ятий ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

— Газету хтось залишив там кілька днів тому. І обріз ховав у коридорі. А хто? Тато наказав про це нікому, крім лейтенанта Вершини, не говорити. Я ж захворів і не зміг знайти лейтенанта. Думав по телефону його викликати і не відважився.

— Ех ти, — осудливо мовив Володя, — чому ж нічого не розповів мені, коли я заходив до тебе? Він усі ці дні був у Жовтневому, шукав диверсантів, і лише сьогодні вранці поїхав у район. Ходімо подивимося на підземелля і подзвонимо в міліцію, знайдемо там Вершину. Он воно як буває,— бідкався Володя. — Я повернувся від тебе, а в штаб приїхав лейтенант, він і послав мене до Миколи Павловича, щоб той прийшов до школи. Я б йому зразу про все й розповів, а він знав би, як діяти далі. Хто б міг подумати, що в нашому селі існує таке підземелля? Просто не віриться, — розмірковував Володя, — під Зоряною кімнатою гвинтові східці, кулемет, бібліотека, картини, килим, Прип'ять і ліси зображені на тому килимі…

Вони пройшли через Вільхове болото, і нарешті перед ними — вхід до старих каменоломень. Тільки-но хлопці зайшли в підземелля, як Юрко дістав з кишені електричний ліхтарик і освітив широку штольню. Нарешті вона повернула праворуч і тут же роз'єдналася на два різні ходи, які вели в протилежні сторони.

— Тепер куди? — пошепки запитав Вовка.

— Праворуч.

Юрко нарешті завів товариша в невеличку закинуту виробку, освітив темний закуток і показав на стіні ледь помітні, позеленілі мідні блискітки.

— Тепер віриш?

— Вірю! — одними губами прошепотів Володя.

Юрко передав ліхтарик товаришеві, а сам, знайшовши потрібні зірочки, натиснув на них обома руками. Висока кам'яна плита, як жива, тихо, без шуму повернулася навколо своєї осі й відкрила прохід у підземелля.

Від такого дива у Володі перехопило подих.

— Ну й чудеса! — прошепотів він, — все одно як у казці… Пам'ятаєш, сім-сім, розчини двері! А вони й розчиняються… Мені наче сон сниться!..

Володя хотів зайти в підземелля, але тут же нерішуче спинився.

— Слухай, Юрку, а що як там хтось є?

— Хто б там міг бути? — непевним голосом відповів Юрко. — Невідомий приходить сюди вночі, щоб його ніхто не помітив. А чого серед білого дня він буде швендяти по старій каменоломні? Нема нам чого боятися. Тільки про всяк випадок включи синє світло, щоб воно було менш помітне.

— Страшно! — прошепотів Володя. Він переключив світло ліхтарика і нерішуче переступив поріг підземелля.

Хлопці опинилися у високому коридорі, стіни якого були навіщось облицьовані жовтою паленою цеглею. Стеля гладенько відполірована і темним громаддям нависала над головою.

— Ого! — прошепотів Вовка. — Підземний кам'яний палац. Правда?

Не закриваючи вхід до підземелля, хлопці дійшли до повороту й зупинилися. Юрко показав хід, що вів до кімнати з чорною руркою, розповів, що звідти можна по гвинтових сходах піднятися в Зоряну, а з неї, якщо вона не замкнена, потрапити в клуб. Хід ліворуч, розповідав Юрко, веде до кам'яної світлиці з кришталевою люстрою та книжковими шафами.

— Ходімо краще ліворуч, — запропонував Володя, — подивимося на книжки, щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.

Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув: