Розділ перший ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ

Так розмірковуючи, Юрко зупинився на порозі, нетерпляче чекаючи, коли батько впорається з реквізитом і вони підуть додому. Сьогодні ж на сільському стадіоні — черговий футбольний матч. У селі дві футбольні команди — «Динамо» і «Торпедо», Юрко грає за «Торпедо», йому подобається така назва команди. Треба встигнути принести з дому м'яч і сітку, Юрко найближче живе біля стадіону, і йому доручено тримати м'яч і сітку, своєчасно приносити їх на стадіон.

Та ось Юрків погляд пробіг по стіні Зоряної кімнати, густо поцяцькованій мідними зірочками, які вишикувалися рівними рядами. Дивно, як це він раніше не помітив, що стіни в ній прикрашені такими ж мідними блискітками, як давня бабусина скриня. Виходить, що й Зоряну, і скриню оздоблював один і той же майстер, Юрків прадід Федір Береговий? А що, коли й тут знайти потрібні зірочки і натиснути на них? Невже стеля в Зоряній підніметься і відкриє щось таємниче? Звісно, все це Юркова фантазія, але чому б не перевірити й ці мідні цятки? Хлопець наблизився до стіни з дзеркалом, відшукав очима потрібні зірочки. Та високо вони, так просто не дотягнешся. Треба, мабуть, стати на крутобоку тумбу. Юрко підсунув її ближче до стіни, став на неї і натис на мідні блискітки — раз, удруге, втретє.

Батько схилився над столом, розглядав барвистий парубоцький пояс, який почала прихоплювати ненаситна міль. Коли Юрко натиснув на зірочки, під паркетною підлогою щось стиха дзенькнуло, ніби хтось ненароком зачепив туго натягнуту струну. І тут поряд з татом під стіною піднялася чотирикутна ляда, бездоганно замаскована квадратами темного дубового паркету. Від такої несподіванки тато мало не впав. Він кумедно підскочив, ніби під ним попливла підлога, і здивовано впився очима в темний отвір, з глибини якого виднілися круті масивні чавунні сходи. Таким Юрко ще не бачив батька. Він обережно підійшов до відкритої ляди, помацав рукою, посмикав і почав уважно розглядати чавунні сходи, що вели в глиб підземелля.

— Хто б міг думати, що в Зоряній замасковано таємний хід до підземелля? — знизав плечима батько. — І ляда сама піднялася.

— Та ні, це я її підняв, — пояснив Юрко. — Тут мідні блискітки, як у бабусиній скрині, натиснеш на них — ляда й піднімається. Це й тут, мабуть, прадід прилаштував ляду в підземний хід. Пам'ятаєш, як про це розповідала бабуся Улита? Вона й про підземелля розказувала, в якому пан зберігав своє багатство, про залізних людей, про Червону красуню, наречену повстанця Тимофія Кушніра. Ми думали — казки, а виходить, є підземелля під палацом.

Юрко підбіг до ляди, зазирнув в отвір, захоплено подивився на темні, покреслені невеличкими квадратиками східці і ледве стримався, щоб не кинутися в підземелля.

— Тату, — нетерпляче вигукнув він, — ходімо поглянемо, куди ведуть ці чавунні сходи.

— Обов'язково поглянемо, — відповів батько, дістаючи з шафи ліхтар «летюча миша». Він підлив гасу, прочистив гніт, запалив.

Юрко вже став на верхню сходинку.

— Зачекай, — застеріг тато, — спершу замкну вхідні двері, щоб сюди не забрався хто і не наробив якоїсь шкоди.

— Ходімо, — нетерпляче промовив Юрко, коли батько повернувся, — поглянемо на підземелля. Це ж там, казала бабуся Улита, стоять залізні люди з гострими мечами і оберігають панські скарби. Їй прадід розповідав про тих людей.

Тато поклав у кишеню коробку сірників, узяв ліхтар і почав обережно спускатися крутими гвинтовими сходами. Металеві поручні холодили руки. Юрко уважно вдивлявся в густу темряву.

— Тату, — здивовано вигукнув він. — І в підземеллі є мідні зірочки.

Хлопець протер рукавом набиті на кам'яній стіні потьмянілі мідні цятки.

— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.

— Не руш! — швидко спинив Юрка батько. — Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?

Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.

Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.

Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.

— Тікали пани, — глузливо мовив він, — погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири, — батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан, — носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе… Щоб його ніколи й не згадувати.