Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20

Староста без зайвих припрошень налив чарку, випив, понюхав окраєць хліба, скривився від насолоди.

— Є й гарні новини, — довірливо мовив він. — Так тому й бути, поділюся з вами своєю таємницею, щоб і ви веселіше дивилися на білий світ. Уже тиждень як почалися облави на партизан. Німець оточив великими силами Васильківські Дачі, затисли на тих болотах партизан як миленьких. Нема їм тепер куди поткнутися. Куди не сунуться, а там есесівці з автоматами та кулеметами. Позавчора, правда, вислизнули партизани в Шугаєве урочище і думають, що німець нічого не знає. А їм усім буде гаплик. І поведе німця на облаву Юхим Щупак…

— Вигадуєте, — не повірила мати.

— Правду кажу, — староста аж надувся від гордовитості,— сам пан Майєр мені запропонував підсобити німцю. Я ж у Шугаєвому урочищі всі входи й виходи знаю. Три роки там лісникував, як рятувався від колективізації. У четвер їх там і прикриємо.

Староста підвівся з-за столу, нагадав Юркові:

— Завтра щоб було відро риби. Дзвонив сьогодні по телефону комендант, бажано наловити молодих судачків. Лящі й щуки не годяться. Спасибі вам за сніданок, а особливо за перцівку та спирт.

Мати подала плескату пляшку з спиртом Щупаку.

— Візьміть, Юхиме Мартиновичу. як він вам так подобається. У нас все одно ніхто хмільного не п'є.

— Спасибі! — зрадів Щупак. — І правильно робите. Хай би ніхто в світі не пив той спирт, то мені більше залишиться. — І вже серйозніше додав — Горілка, як кажуть старі та бувалі люди, до добра ніколи ще нікого не доводила. До тюрми та до суми горілочка шлях прокладає. Колись, ще замолоду, працював я в шинкаря Лейби наймитом, віддав мене батько, царство йому небесне й вічний спокій, в службу до розумної людини, щоб і я, раб Божий, навчався робити гроші. Так шинкар, було, бочками продавав горілку, наливав нею людей по саму зав'язку, а сам і краплі не вживав. І мене, було, застерігає: «Не пий, Юхиме, горілки, бо то видима смерть! І сам дурнем станеш, і дітей без десятої клепки народиш! І що вже жебраком станеш, то напевне! Хай її добрі люди п'ють і несуть в наш шинок грошики…» Правду чоловік говорив. Тільки як її, кляту, не пити, як вона мені на душу йде і страх гальмує. От поведу німця на облаву, довіряє мені німець, обіцяє й хутір повернути, а в п'ятах тенькає: «Чи не пригостить мене якийсь партизан кулею?» Отут і візьму з собою вашу пляшку з спиртом. Як почне душа тенькати, то й хильну ковток для хоробрості.

Староста випив кухоль холодної води, трохи протверезів і пішов поволі до своєї домівки, Юрко зиркнув на ходики: стрілки показували десять годин. Треба терміново бігти до лісника Трохима Свічки, попередити його про облаву на партизан у Шугаєвому урочищі. Хай вони загодя виходять з тієї місцевості.

Пощастило Юрку. Свічка був дома, хоч вже й запрягав коня, збирався їхати в район. Він уважно вислухав Юрка, занепокоєно похитав головою, вилаяв Щупака за прислужництво фашистам і похвалив Юрка.

— Молодець! Зумів випитати в старого козла цінні відомості. На днях привезу вам ще спирту, щоб ви його кожен день поїли. Розколошматили партизани німецький обоз під Ядлівкою, дісталося їм чимало припасів, і нам дещо перепало.

Свічка значуще підморгнув Юркові, мовляв, не забувають про нас партизани, цінують нашу роботу, і розгнівано сказав:

— Є в загоні фашистські донощики, от вони і повідомляють карателям про місцезнаходження партизан. Справді, зараз партизани затаїлися в Шугаєвому урочищі, а німцю вже все й відомо!

Свічка розпріг коня, завів його в повітку, насипав у ясла вівса, мовив лагідно:

— Їж, конику, бо вночі нас чекає нелегка дорога. Лісник запросив Юрка до хати, дістав з полиці чималий вузол, поклав його в плетений кошик, сказав хлопцеві:

— Трофеї з ворожого обозу — бинти й медикаменти. Сьогодні віднесеш Оксані Василівні. Я мав бути в неї о третій годині дня, а тепер не виходить, мушу дещо дома зробити. Поясниш фельдшерці, чого я тобі доручив зробити цю передачу.

Юрко повернувся додому, він задоволено думав, що знову стає в пригоді партизанам, допомагає їм, рятує від ворога. Тепер можна попросити лейтенанта Вершину, щоб невдовзі і його, Юрка, взяли в загін, — заслужив! Отам уже можна буде проявити свої здібності та відвагу.

До зустрічі з фельдшеркою лишалося дві години. Треба було чимось зайнятися, і хлопець вирішив заглянути в зоряну скриню, щоб поглянути на старі пергаменти, які там зберігалися. Недавно лейтенант Вершина порадив йому докладно проглянути прадідові документи.

Юрко зайшов у хатину, де стояла зірчаста скриня, натис на потрібні блискітки, і кришка, густо покраплена мідними цятками, безшумно відкрилася. По хатині пронісся дух нафталіну, сухого чебрецю, старої шкіри. Пергаменти лежали на дні скрині, туго перев'язані червоним оксамитовим шнурком. Юрко вніс їх у хату, розв'язав, почав розкладати на столі, побіжно читати їх. Нічого особливого в тих пергаментах не було. Йшлося там про договір між Юрковим прадідом і паном Хоткевичом, про його обов'язки і оплату праці. У кінці договору була приписка, що цеховий майстер Федір Береговий обіцяє тримати в секреті всі свої роботи й обов'язки, інакше договір втрачає будь-яку силу і пан Хоткевич вправі буде подати на механіка в суд і відмовити в оплаті його праці.