Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20

Поволі, смакуючи, випив, вибіг з-за столу і, як той цап, заскакав по хаті. Знову сів за стіл, на мить заплющив очі від насолоди, й голосно плямкнув масними губами:

— Ох і міцний Штарків спирт! Аж у п'яти стрельнуло! Вогонь! Може, хоч трохи від цієї німецької сироватки в моїй нещасній голові замакітриться. Не бере мене горілка, — скрушно бідкався староста, — не бере, й квит! П'ю її як воду, і не п'янію. Страх мене тіпає: і німця боїшся, і партизан жахаєшся. Тільки й чуєш: там старосту порішили, там поліцаю на шию зашморг накинули. І на мене люди в селі як на того упиря дивляться. І не дурно дивляться, бо причин вистачає. А що я вдію? Не все од мене залежить. Така моя служба! А взявся за гуж, — то не кажи, що не дуж. Оце й сьогодні подзвонив Штарк, звелів скласти списки жителів села і стягти з кожної родини по центнеру збіжжя для потреб німецької армії. І буду стягати. А що на ділі виходить? Зерно німцю, а прокльони старості. І нікуди від цього не дінешся.

— Тяжко вам доводиться, Юхиме Мартиновичу, — пожаліла Щупака мати, — отаку рахубу взяли на свої плечі, може, краще позбутися вам цього старостування? Скажете німцю, здоров'я підводить!

Староста злякано замахав руками, перебив матір:

— Дурницю городиш, Маріє! Я, може, весь свій вік чекав цього часу! І він прийшов! Юхим Щупак — староста! Звучить! І вигода велика! Он німець мені хату дав, оту, що для вчителів побудували. Вісім кімнат матиму, скоро маю переселитися. Три сараї, погріб, фонтан у дворі. Німець мене й пайком забезпечив, три гектари земельки вділив, зарплату маю… І так всього добра перепадає, хто не йде в старостат — то й несе гостинця. А ти кажеш, відмовся від старостування! Тільки й мені доводиться жити й оглядатися, бо за мною теж нагляд, і мені німець в'язи скрутить, як десь ухопить за руку на гарячому. Отут і треба Юхиму вертіться, як тій мусі над гарячим казаном, щоб і м'ясця понюхати, і крильця не ссмалити. Он вашого Юрка — і то провіряють.

— А що кому мій Юрко лихе зробив? — жалібно запитала мати. — Він ще хлопчак, дитя ще, а його хтозна за кого вважають.

Староста повагом потряс рудою головою, і важко було зрозуміти, чи він погоджується з матір'ю, чи, навпаки, намагається їй заперечити.

— Не скигли, Маріє,— озвався він насмішкувато, — не прибіднюйся, що ви з своїм Юрком такі вже нещасні. Даремно стараєшся! Хіба я тебе перший рік знаю? Ти ж хитра й мудра жінка! Ти ж знаєш, що Москва сльозам не вірить, а Берлін не бере до уваги наше скиглення. Тут нам, українцям, треба так вертітися, щоб вижити в цій веремії і не потрапити чорту на зуби.

— Не розумію я вас, Юхиме Мартиновичу! — розвела руки мати.

— А що тут розуміти, — незадоволено відказав староста. — Говорю, як воно є в житті. Здали хлопці служку пана Гофмана в поліцію, зварили їхні казанки, відвели від себе лихо. І тепер якийсь час можна спати спокійно. Довели хлопці, що вони чесні люди, бо як не їла душа часнику, то й не буде смердіти. Квецяв на вашого Юрка Скрипаль і Володьку Карпенкового обмовляв, запевняв пана Майєра, що вони червоних на слід пана Хоткевича навели і з Вершиною знюхалися. Скрипаль же вас на смерть прирікав, і тепер піймав отакого облизня. Тепер же знову ваш Юрко рятує пана Майєра й пана Штарка, Ситарчука і мене, раба грішного. І знову німець повинен розгадувати надто небезпечну для вас загадку.

— Яку загадку? — не зрозуміла мати.

— Нелегку, скажу, Маріє, загадку, — хитро примруживши вузенькі очі, глипнув на матір староста, — бо тут треба ще подумати, чого це ваш Юрко, як ти кажеш, хлопчак, а рятує пана коменданта, полковника Майєра та ще декого. Як це розуміти? Чи то він до німця хилиться, чи, може, його товариш Вершина навчає? Розіграв цю комедію з риб'ячою юшкою і надоумив вашого Юрка, як він має ввійти в довір'я до німця…

— Таке скажете! — ображено мовила мати. — І тут Юрко винен. Хіба ж він кликав німців до себе в гості? Сказали, то він і прийняв їх, дав волок. Ви ж самі, Юхиме Мартиновичу, знаєте, бо на ваших очах все діялося. А партизанів Жук привів! Хоча б уже в поліцію надійних людей брали…

— Де ж ти їх візьмеш, тих надійних, — хмикнув Щупак, — як у селі повно червоних? Люди так і зирять у ліс, до партизан тягнуться. Не до шмиги їм, бач, «новий порядок». А вашому Юрку, — продовжував Щупак, — пахне ще одна перевірка, так я тепер кумекаю.

— Яка перевірка? — стривожено запитала мати. — Он і так партизани перевіряли — мало голову Юрку не розсадили, ледве мізки з неї не вискочили. А ви ще про якусь перевірку балакаєте.

Староста налив повну чарку спирту, наливав поволі, обережно, щоб ніде й крапля не пролилася, хоча руки й тремтіли від нетерпіння, бо не міг спокійно дивитися на хмільне. Випив, закусив і знову похвалив:

— Смачний спирт! Пішов без затримки…

— Пийте, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я, — озвалася лагідно мати, — бо ви наш заступник та охоронець. Прошу вас і далі рятувати нас від всіляких перевірок та наговірок. А ми в боргу не залишимося.

— Так-то воно так, — захмелілим голосом мовив староста, — тільки з хати як? Не все й від мене залежить! Сама розумієш… От я й попереджую тебе про можливу перевірку. Чого це я про неї забалакав? Викликав мене вчора пан Майєр, — притишивши голос, почав розповідати Щупак, — і годин дві допитувався, як, при яких обставинах потрапили вони, німці, до Берегових, тобто до вас, на риб'ячу юшку, хто посовітував їм вашу родину. І, звісно, пішла мова й про вашого Юрка.

— І знову Юрко винен, — забідкалася мати, — отак і виходить, як в тій приказці говориться: за наше жито — нас і побито!