Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20

— Не кажи, Маріє,— заперечив староста, — тут і справді є над чим поміркувати. А німець не дурень, не такий собі простачок, якого легко обвести навколо пальця. Ні,— впевнено доводив староста, — голова в німця не порожній баняк, наповнений сухою тирсою. Є розум в наших визволителів!

— Так при чому тут Юрко? — знов забідкалася мати.

— А при тому, — язик у старости почав потроху заплітатися, — що пан Майєр підозрює, ніби ваш Юрко, коли він рятував панів німців, діяв з намови відомого тобі Вершини. Я, здається, сьогодні вже говорив тобі про це діло… Отут і треба думати, бо може бути перевірка.

— Хай провіряють, — ображено мовила мати, — їхнє право, їхня й воля. Хай тільки почекають, поки в Юрка хоч трохи голова загоїться.

Юрко весь цей час мовчки сидів за столом і уважно слухав міркування захмелілого старости. «Дійсно, — дивувався хлопець, — не такі вже й дурні німці, як йому здалося на перший погляд. Правду каже Щупак: варять у них казанки, і тут треба бути надміру обачним та обережним.

— Не варто дуже переживати, — озвався заспокійливо староста, — бо як нема вашої вини, — то нема чого й остерігатися. А пана Майєра вам треба триматися — на нього вся наша надія. Дуже він цікавиться вашою родиною і, як я зрозумів, найближчим часом збирається до вас в гості. Раджу тобі, Маріє, покумекати своєю макітеркою, як краще пригостити пана полковника. Може, варениками з вишнями пригостиш, кисіль малиновий приготуєш, рибки насмажиш, холодчик звариш… Від пана Майєра, кажуть, багато чого залежить. Я, Маріє,— похвалився Щупак, — як говорили колись при більшовиках, дав вам глибоко позитивну характеристику. А моє слово чогось варте!

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, — схлипнула мати, — набридло отаке життя! Живи й тремти, живи й бійся…

— Не гніви, Маріє, Бога, — заперечив Щупак, — бо живете ви під моїм захистом, а як іншим зараз доводиться? Ти подумала? А далі ще гірше буде! Скажу вам як надійним людям… — староста знову притишив голос, — був я недавно в начальника жандармерії пана Гофмана. Є таємне розпорядження німецьких властей про підготовку списків молоді…

Староста замовк, він вичікувально дивився на матір, — мабуть, хотів приголомшити її нежданою новиною і водночас похизуватися довір'ям німців.

— Яких списків? — запитала мати, не витримавши довгої мовчанки.

— Звелено, — поволі почав староста, — складати списки для відправлення молоді на роботу в Німеччину. Там зараз велика нестача робочої сили, от і вирішено посилати людей з України. Наступної весни, а може, й раніше, треба визначити з нашого села сто дівчат.

— Не може такого бути, — не повірила мати, — як це можна вивозити дітей на чужину? І де та весна, а вже заготовляти списки!

Староста зневажливо хмикнув у руді прокурені вуса:

— Є таке розпорядження, — підтвердив він, — має бути навесні мобілізація молоді в Німеччину, а списки велено заготовити вже тепер. Німець, він точність любить. І правильно робить, бо не тоді собак годують, як мають рушати на полювання, а трохи загодя.

— Горе нам! — приречено мовила мати. — Велика біда прийшла на нашу землю.

— Ти не бідкайся, — порадив Щупак, — а вже тепер мізкуй, як тобі краще вивернутися з цієї нової халепи. Скільки тобі Штарк дав аусвайсів для набору вишивальниць?

— П'ятнадцять.

— От і набирай в майстерню в першу чергу свою дочку Галину, візьми мою племінницю Катерину, приткни на роботу й свою ідейну біженку. І її можуть поцупити на ті роботи, а тобі доведеться давати лад чужим дітям. Тільки ти, Маріє, про цю мобілізацію нікому не обмовся, бо мені голову німець одним махом знесе. Підписав я в жандармерії папір, що за розголошення цієї таємниці — розстріл.

Мати підсунула до старости плескату пляшку з спиртом, припросила:

— Випийте ще чарку, Юхиме Мартиновичу, бо таке життя настало, що й збожеволіти можна, кожен день — лихі звістки.