Розділ сімнадцятий ПЕРЕКЛАДАЧКА ВІРА МИРОНІВНА

— Закоханий? — з недовірою запитав німець. — Навіщо ці недоречні вигадки?

— Я вам кажу щиру правду, — переконувала коменданта Віра Миронівна, — цей хлопчак закохався в молоду вчительку, кожного ранку приносив квіти і клав їх на моєму ганку. І тепер він побачив мене разом з вами… Від ревнощів це хлоп'я і кинуло в мене грудку.

— Ці слов'яни, — процідив крізь зуби Штарк, — справжні дикуни й розбійники! Цей хлопчик кидає камінь в представника німецької адміністрації і навіть не думає про покарання.

— Все це наслідок смішних і нерозумних ревнощів, — далі переконувала коменданта Віра Миронівна.

— Здається, у тому, що ви кажете, є істина, — врешті погодився Штарк. — Я колись теж був закоханий у свою вчительку. І коли вона пішла в театр з молодим офіцером, я кинув у нього тухле яйце! Я справді не міг стриматися, мене засліпили страшні ревнощі!

Очі перекладачки вдячно зблиснули:

— От бачите, гер Штарк, подібні ревнощі, мабуть, взагалі властиві такому вікові! І мені буде дуже прикро, якщо за такі щирі до мене почуття постраждає цей хлопчак, а тим більше — його родина.

— Ні,— зневажливо закопилив губу Штарк, — ви не порівнюйте цього недоростка зі мною! Як же він міг кинути камінь у жінку? Хай би він кинув у мене, тоді зрозуміло!

— О, гер комендант! — вигукнула перекладачка. — Що ви говорите! Хто відважиться підняти руку на німецького солдата, який переміг півсвіту! Хто може на це зважитися!

Штарк самовдоволено посміхнувся.

— Здається, ви й тут, фрейлейн Віро, маєте рацію, — змінивши гнів на милість, проказав комендант, — я накажу відпустити цього хлопчика і не чіпати його рідних. Але це буде моя остання милість.

Комендант наказав кучеру їхати в поліцію. Він поважно зайшов до кабінету начальника поліції Ситарчука, звелів привести арештованого. Невдовзі Шлапак привів побитого Павла.

— Ти вчинив тяжкий злочин, — загрозливо промовив Штарк, — ти підняв руку на працівника німецької установи. Цей злочин карається смертю! Але твоя колишня вчителька, — комендант показав рукою на Віру Миронівну, — просить помилувати тебе і твою родину. Вона ручається, що більше ти не будеш займатися подібними справами. Іди й більше не потрапляй мені на очі.

Павло вийшов з поліції і поволі рушив додому, але раптом зупинився, постояв і повернув до порому.

Слідом за ним на вулицю вийшли комендант Штарк і Віра Миронівна.

— Як ви себе почуваєте, фрейлейн Віро? — співчутливо запитав Штарк.

— Трохи болить, але дрібниці,— ніяково посміхнулася перекладачка.

Комендант підійшов до фаетона, сказав:

— Ситуація змінилася. Я щойно говорив по телефону з гером Майєром і залишаюся на день у селі, а ночуватиму в старому палаці. Ви теж, фрейлейн, відпочивайте! Данило повернеться і відвезе вас додому. А завтра о п'ятій годині вечора він повинен чекати мене біля воріт палацу.

Невдовзі фаетон знову під'їхав до будинку старости. Перекладачка сіла у фаетон, і ситі коні швидко винесли його на ґрунтову дорогу, що вела до порому. І тут на підніжку скочив Павло Демко.