Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

— Глянь сюди, — полковник провів по карті олівцем, — це Прип'ять. Синій квадратик — ваше село. Чорна смужка — дорога на Овруч! Проходить вона під Заячою горою. Тільки тут не одна дорога, а дві!

— Там не дорога, — підправив Юрко Макарова, — а просіка! І яке це має значення, одна там дорога чи дві?

— Має! І важливе, — перебив Юрка підполковник. — Ці дороги обтікають гору з обох боків, беруть її в своєрідні лещата. По дорозі, чи як ти її називаєш, просіці, фашисти на мотоциклах або на бронетранспортерах у перші ж хвилини бою відріжуть вам шлях до відступу. Скосять вас автоматним та кулеметним вогнем. Зараз же приведи до мене цього свого командира!

Юрко, не гаючи часу, пішов до Гончара. Той був дома, сидів на низенькому стільчику, латав чоботи.

— Не тримається моя взуванка, — поскаржився він, — одну дірку залатаєш, а поряд нова з'являється! І підошва відпала. Не міг сьогодні й на роботу вийти. Довелося поліцаям дати півлітра.

— І добре, що дома лишився!

— А що?

— Тебе хоче бачити одна людина.

— Яка людина? — насторожився Іван.

— Підполковник, начальник переправи, — тихо відповів Юрко, — сказав, що ти йому дуже потрібний.

Іван замкнув хату і вийшов з Юрком на вулицю. Сільські хлопці знали начальника переправи, знали, як він підірвав в останню хвилину понтонний міст і потопив у Прип'яті ворожі танки, але де він дівся, не знав ніхто. Макаров потис руку Гончару.

— Пам'ятаєш, — нагадав він розмову в штабі майора Вороніна, — як ти хотів лишитися в саперному батальйоні? Хвалив тебе майор, казав, що ти природжений мінер. Маю до тебе важливу розмову. І не одну. Почнемо по порядку.

Макаров сів за стіл, запросив хлопців.

— Ваш бій з фашистами доведеться відмінити!

— Чому? — почервонів Іван і кинув сердитий погляд на Юрка.

— Зараз поясню, — Макаров підсунув карту до Гончара. — Ви йдете на видиму смерть, і ніхто з вас не вціліє. Село теж буде спалене!

— Неправда! — заперечив Гончар. — Ми встигнемо відійти, і до села від Заячої гори п'ять кілометрів. При чому тут село?

— Нікуди ви, хлопці, не відійдете, — впевнено, як про якусь очевидну, незаперечну річ, сказав Макаров, — і до села від Заячої гори не п'ять кілометрів, а лише три! Але не будемо сперечатися. Давайте поглянемо на карту. Тоді все буде зрозуміло…

Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.

— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…