Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:

— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.

— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.

— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?

— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…

— Не вжалієш батька в наймах, — кинув Щупак, — і всіх нужденних не обігрієш! Не стане в тебе духу! Ти ж не сонце, щоб усіх обігрівати!

— Хіба ж усім допоможеш? — зітхнула мати. — Та кому можна — мусиш допомагати! Отак я й роблю, як думаю.

— А вигода тобі яка? — допитувався староста.

— Вигода? — перепитала мати. — І вигода може бути. — Марія Федорівна лагідно поглянула на Лесю. — Он дівонька в наших біженців підростає, гарна, як та ясочка, а в мене Юрко росте — парубок нівроку! Може, мені Леся й невісткою буде! Я ж уже вам про це казала — і знову нагадую. Мені кращої невістки й не треба!

— Ти мені, Маріє, баки невісткою не забивай, — сердито покрутив головою Щупак. — Чи, може, ти мене за дурня маєш? Коли ще твоя невістка на порі стане, і коли твій Юрко надумає женитися?

— Діти швидко ростуть, — відповіла Марія Федорівна. — Ще два-три роки — і до Лесі можна сватів засилати.

— Даремно сподіваєшся, — недовірливо дивився на дівчину Щупак. — підросте Леся та й вискочить за іншого, а твій Юрко тільки губами плямкне! Дівчата — вони такі!

Староста говорив і краєм ока спостерігав за Лесею, пильнував, як вона поставиться до його слів. Дівчина почервоніла, сердито зиркнула на Щупака. їй набридли Щупакові мудрування, вона намагалася терпляче його слухати, не показувати своєї відрази, а почувши останні слова, не втерпіла, кинула сердито:

— І неправда! Нікуди я не буду вискакувати! Даремно так думаєте!

Леся встала з-за столу і вибігла з хати. Староста здивовано дивився їй вслід.

— З характером дівчина, — озвався з повагою, — і гарна, як намальована! Хай уже, Маріє, лишаються твої біженці в селі! Що буде, те й буде! Тільки про нашу угоду, добродійко, — звернувся Щупак до Галини Іванівни, — нікому ні слова, жодній людині не промовтеся про пашпорт та довідку! На віки вічні забудьте, що ви Вострикова! Забудьте і ніколи не згадуйте! Так краще буде!

Охмелілий староста підвівся з-за столу, проспівав тонким голосом: «Час, додому час!», докірливо сказав Марії Федорівні:

— Ніколи не став, Маріє, на стіл багато горілки. Пів-літри — і вистачить, а ти сулійку прителющила. Ніяк не можу стриматися, тільки тоді й заспокоююся, як все споживу до останньої краплини. Ну, бувайте здорові, живіть не журіться і пам'ятайте мою науку.

Староста, похитуючись, вийшов на подвір'я, постояв трохи на ґанку, протверезів і пішов додому.

— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — зворушено промовила Галина Іванівна, розглядаючи паспорт. — Ми вам зобов'язані життям!..