Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

Староста перегорнув листочки паспорта, знайшов сіруватий папірець, показав на нього прокуреною пучкою:

— Отут написано, чого він там опинився. І вам, добродійко, — повчав староста Галину Іванівну, — треба знати, чого, по якій причині ваш чоловік залетів на Соловки. Забрали його більшовики, судили, бо він служив сотником у отамана Петлюри. І служив він у славному полуботківськом полку. До війни ви жили у місті Проскурові, на вулиці 3еленій, в будинку з червоними віконницями. У будинок влучила бомба, довелось вам переїздити до сестри в Харків. У дорозі захворіли і змушені були залишитися в селі. Далі їхати нікуди, бо в Харкові більшовики. Як візьме німець Харків, — продовжував повчати Щупак, — то ви й поїдете собі далі. І бережіть довідку, вона зараз вам дуже знадобиться. Видана вона Проскурівським НКВС 10 серпня 1937 року дружині колишнього сотника Никифора Павлюка.

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, золоте серце маєте, — мати підсунула до Щупака сулійку з горілкою, смажену рибу, припросила: — Випийте ще чарку та закусіть!

— Правду кажеш, Маріє,— зареготав староста. — Золоте маю серце! Мабуть, тому я все життя і пнуся до золота як той соняшник до сонця. Люблю золото! І моє золоте серце — до нього завжди прагне.

Від випитої горілки Щупак почервонів, став ще балакучішим.

— Нате вам, добродійко, паспорт, — подав він документи Галині Іванівні,— і довідку. І вивчіть свій родовід. Хай і ваша дочка вивчить, — кивнув він на Лесю, — бо тут ніяких похибок бути не може. Досить вам десь спіткнутися, бовкнути зайве — всім буде гаплик! Зразу опинитеся в гестапо. А там розмова коротка, садять у машину і везуть в протитанковий рів! І її з дітьми потягнете, — показав пучкою на матір, — а в неї свої діти! І їй жити хочеться, бо кому треба передчасно лізти в могилу? А тут кого тільки можна «запрошують» переселятися на той світ. Отут і думайте, добрі люди!

Староста знову налив чарку горілки, випив, задоволено покрутив рудою головою:

— Добра, клята горілка! Як вип'єш — до самих п'ят стрельне! І памороки забиває. Після чарки й думається легше, не так жижки від страху тремтять. А зараз добре треба мізкувати, вигинатися на всі боки, щоб, бува, хвоста не прищемило або й голову не прихопило.

Щупак дістав з кишені картату хустку, витер нею спітніле обличчя:

— Тепер недовго й голову потеряти, дуже німець укаселився в наше село, вчепився, як воша в кожуха.

У хаті мовчали, уважно слухали старосту.

— Недавно прийшло розпорядження з гебіту, — похвалився він, — наше село оголошується місцевістю посиленого режиму.

Захмелілий староста надав своєму обличчю поважного виразу, підняв над головою вказівний палець, повторив:

— Місцевість посиленого режиму! А що воно означає? Є наказ зразу брати на облік усіх комуністів, комсомольців, активістів, співчуваючих Радянській владі, всіх немісцевих жителів і їх родини. Є ще наказ зразу розстрілювати євреїв. Нищити без суда та слідства. Євреїв оголошено нижчою расою, ворогами великої Німеччини.

Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:

— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.

— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!

— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?

— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.

— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.