Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

…Він ліг на диван, а Вовка пішов принести шинелі. Кинув їх на диван… Потім Володя одягнувся в шинелю, почав крутитися по кімнаті… А тоді Юрко сказав йому, щоб гасив світло і лягав спати.

— Вовко!.. — смикнув він товариша. — Ану, товчи головою об стіну і думай, коли ти востаннє тримав сірники! Скинув шинелю, а що далі?!

— Здається, я поклав їх на столі коло пістолета… Пістолет є на місці, а сірників нема! Зникли!

— Ще думай, Вовко!..

— Слухай, — раптом збадьорився Вовка, — пістолет!.. А що як ми вистрелимо… Повинен бути спалах… Розумієш! можна буде знайти блискітки!..

— Ти що, ще тільки не вистачало тут стрілянини!.. І так уже нашуміли… І не буде ніякого спалаху!

— Може, блисне… — ще не міг розпрощатись із своєю ідеєю Вовка.

— Ти вже сірниками блиснув, вистачить, — сердито спинив його Юрко. — Краще думай, куди ти їх подів!.. Ти підійшов до столу в шинелі і тримав у руках сірники й свічку, а далі…

— Пригадав! — радісно вигукнув Володя. — Точно пригадав! Я поклав сірники у кишеню шинелі! Поклав, а тоді ми вкрилися нею.

Хлопці, уже не вибираючи дороги, наосліп кинулись до місця їхньої ночівлі, попадали на диван і почали вивертати кишені в шинелях.

— Ось вони голубчики, — хрипко вигукнув Вовка. — Живемо!..

Він похапцем запалив сірник і засвітив свічку. Тремтливий вогник освітив кам'яну світлицю. Зі стіни на хлопців лагідно і водночас ніби трохи насмішкувато дивилася Червона красуня. Вовка міцно тримав у руках дорогоцінну пачку сірників.

— А тепер додому! — командував Юрко.

Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.

— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.

— Що ти знаєш?..

— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!

Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»

Юрко подивився на Володю і розреготався.

— Ти чого?..