Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

Володя розгублено зиркнув на товариша, сказав:

— Нема ліхтарика! Зник! Мабуть, тут був лейтенант Вершина і прихопив його під час відвідин. Я ж точно пам'ятаю, що ліхтарик лежав у цій шухляді на синій папці.

— Нема, то й нема, — заспокійливо мовив Юрко. — вистачить нам двох свічок. І місяць зараз світить як панікадило. Давай братися за роботу!

Хлопці пішли коридором, що вів до квадратного приміщення, в якому зберігалася зброя й стояв на столі станковий кулемет. Тьмяне світло свічки упало в закапелок, вихопило з темряви череп закатованого повстанця. Володя спіткнувся на рівному місці і випустив з рук пістолет. Зброя глухо брязнула об підлогу. Він підняв пістолет і жалібно простогнав:

— Не можу йти далі… Ноги підгинаються! Тремчу, як той заєць. Ніколи не думав, що я такий страхополох. Краще давай, поки ще нічого не сталося лихого, повернемо назад. А що буде, як у Зоряній і справді є вартові? Там нам каюк буде!

Юрко сам потерпав від страху й чудово розумів стан свого товариша. Справді на них чигає неабияка небезпека. Тут уже сумніватися не доводиться. І в нього ноги зробилися неслухняними, руки дрібно тремтіли, через що вогник свічки дрижав, сполохано пострибував по стінах. Хлопець ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, навіть тоді, коли несподівано виявили в цьому підземеллі пана Хоткевича з Сиволапом. Тоді все було інакше. Звичайно, зустріч у підземеллі з такими досвідченими і запеклими ворогами була смертельно небезпечною. Але хлопці, пильнуючи за ними, знали, що в палаці, в селі, на переправі кругом свої, надійні люди і вони зразу прийдуть на допомогу. Нині все змінилося. У селі порядкують фашисти. Їхня варта знаходиться на подвір'ї палацу, мабуть, німці розмістилися і в самому палаці, їх повно на переправі, в селі, всюди окупанти. Зараз їхня сила, їхнє право. Провалився — на допомогу не сподівайся. Повісять на майдані, як учительку і родину лісника, без суда і слідства. І з рідними розправляться. Можна не сумніватися, що пощади не буде нікому. Юрко раптом уявив, як ведуть його матір до шибениці, і йому стало ще більш моторошно. Але тут же хлопець ніби наяву побачив учительку Ніну Павлівну, почув її сповнені ненависті до окупантів і пройняті вірою в перемогу слова: «Борітеся — поборете!»

Ні, треба йти вперед, треба переховати в підземелля зброю. Це й буде боротьба з загарбниками, їхня хай і невелика допомога Червоній Армії, тату, який зараз на фронті відстоює рідну землю від фашистів. Це з тих автоматів, що їх поскладали гітлерівці в палаці, завтра вони будуть стріляти в тата. І він, Юрко, міг перехопити цю зброю, але злякався, не відважився — і не виконав задумане. Згадка про батька зразу додала сили і впевненості. Хіба ж тато зараз там, на фронті, не важить своїм життям? І йому страшно! Але він воїн, захисник рідної землі і мусить чесно виконувати свій обов'язок. Треба пересилити страх, діяти. Піти таємним ходом в палац, забрати в німців припаси, зброю, обмундирування і все те передати партизанам. Не фашисти стрілятимуть з тих автоматів, а наші, партизани…

— Ні, Володю, підемо далі, — твердо мовив Юрко до товариша, — ти правду говорив, що треба в фашистів позичити хоч трохи зброї. Не позичимо — стрілятимуть з неї в наших бійців. Давай пересилимо страх і будемо діяти!

— Давай пересилимо, — погодився Володя, — хоча легко сказати, а важко зробити! І все ж ми повинні виконати те, що задумали.

У квадратній кімнаті все лишилося без змін. У кутку лежали гвинтівки, шаблі, коробки з патронами. На столі стояв кулемет і насторожено зорив за хлопцями своїм ледь примітним в напівтемряві вічком. На підлозі звивалася довжелезна кулеметна стрічка.

Хлопці обережно наблизилися до чорної рурки. І як же здивувався Юрко, коли помітив, що вона надійно заткнута чималим клаптем вати. Це теж слід лейтенанта Вершини. Юрко витяг вату, прихилив вухо до рурки. У Зоряній кімнаті тиша. Ледве поскрипує незачинене заґратоване вікно.

Хлопці обережно піднялися по крутих чавунних східцях, що вели до Зоряної кімнати. Прислухалися. Над їх головами лежала важка, масивна ляда. Юрко підніс свічку до мідних блискіток, прошепотів:

— Буду відкривати.

— Відкривай, — ледь чутно відповів Володя, тримаючи напоготові пістолет. Безшумно відчинилася ляда, і в квадратному отворі замерехтіло синє місячне сяйво. Юрко висунув голову, уважно оглянув приміщення, прислухався швидко погасив свічку і сказав Володі:

— Давай сірники!

— Навіщо?

— Хай у мене будуть, щоб міг хутчій закрити цю ляду.

Володя віддав сірники Юрку, пориваючись хутчій зайти в Зоряну кімнату. Юрко трохи притримав товариша. Він сховав сірники в нагрудну кишеню, а свічку поклав на чавунні східці.

Щедре місячне сяйво залило приміщення, мідні блискітки іскрилися на стінах, стелі, і кімната нагадувала нічне зоряне небо.

Хлопці якийсь час стояли біля відкритої ляди, готові при появі фашистів зразу ж сховатися в глибокому підземеллі, і прислухалися, чи немає кого в приміщенні. Тихо. Тільки й чути, як крізь розбиту шибку заґратованого вікна шерехтить срібним листям розлогий, крислатий явір. Від спалахів ракет на переправі по стіні пробігають полохливі тіні. Володя напружено тримає в руці пістолет, готовий стріляти в фашиста, який осмілиться з'явитися в Зоряній кімнаті. Поволі вийшли в коридор, оглянули залу. Тут не було вартових, німці, очевидно, отаборилися в лівому крилі палацу, перетворивши його на тимчасову казарму. І зала, і коридор, і Зоряна кімната були захаращені ящиками, тюками, довгими паперовими мішками.