Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

Важко йти в темряві штольнею. Але так безпечніше. Юрко тримається за холодну вогкувату стіну, часто натикається на отвори колишніх виробок. Десь тут має бути поворот, а за ним закапелок з мідними зірочками на кам'яній стіні. Тихо в каменоломнях — ніде й не шелесне. Тиша повисла навколо, і здається, що її можна навіть слухати, доторкнутися до її густого плетива. Серце калатає від напруги і ледве не вискочить з грудей.

Нарешті поворот. За ним і потрібна п'ятдесята виробка. Хлопці тихо, намагаючись не шарудіти ногами об кам'яну підлогу, переступили високий поріг. Тепер хочеш не хочеш, мусиш запалити свічку. У темряві не можна знайти мідні зірочки.

— Засвічувати? — знову пошепки запитує Володя.

— Давай, — нерішуче погоджується Юрко, — звідси вже світло не так видно, як у штольні…

Спалахнув сірник, затріщав гніт свічки і тремтливе, непевне світло ковзнуло по низькій, навислій над головою стелі. На кам'яній стіні ледь виднілися замащені сірою фарбою мідні блискітки. Не помилилися, точно знайшли потрібну виробку. Юрко наблизився до мідних блискіток, звично натиснув на потрібні бляшки. Кам'яний блок беззвучно повернувся. Лише там, в глибині масивних дверей, глухо клацнула невидима пружина і зразу відкрився широкий прохід, що вів до кімнати Червоної красуні.

Хлопці швидко зайшли в просторий коридор. Юрко попросив Вовку:

— Присвіти, бо не знайду потрібні зірочки.

Давні блискітки покрилися зеленавою сниддю і їх майже не було видно на сірому граніті. Світло свічки упало на ряди мідних цяток, і Юрко поставив кам'яний блок на його попереднє місце. Хлопці полегшено зітхнули. У підземеллі вони відчули себе певніше, хоча й тут їх не залишав страх та непевність. Згадувалася зустріч з паном Хоткевичем та Сиволапом. Володя віддав Юркові свічку, прошепотів:

— Тримай, а я йтиму з пістолетом. Якщо нарвемося на чужого — стрілятиму. Тільки ти не забігай наперед, бо ще й тебе можу зачепити.

Юрко взяв свічку, знизав плечима:

— Вигадуєш казна-що! Хто зараз тут може бути? Хіба що лейтенант Вершина або його помічники.

— Хто його знає… З пістолетом почуваєш себе певніше. Як не як, а зброя!

Полум'я свічки ледве пробиває непроглядну темінь. Воно вихоплює шмат стіни, сягає на мить високої, помережаної кам'яним орнаментом стелі, тут же безсило падає на рівну, ніби відполіровану підлогу і знову починає безпомічно ковзати по стінах. Щодалі напруження мимоволі зростало: а що, коли в німотних коридорах або в кам'яних приміщеннях затаївся хтось чужий, чатує за кожним їх кроком, тримає на мушці пістолета або автомата. І досить тому невідомому натиснути на курок, як вони обидва впадуть мертві на кам'яну підлогу. Серце то завмирає від найменшого шереху, то починає несамовито калатати. Володя зупинився, дістав з кишені піджака флягу, обтягнуту тонким сірим сукном, простяг Юркові:

— Хочеш води? Холодна, з нашої криниці. Юрко заперечливо похитав головою:

— Не хочу!

Гніт свічки зачадів, його треба було б обрізати, але в хлопців не було ножиць. Юрко нахилив свічку, і на руку впало кілька гарячих крапель стеарину. Він поморщився від болю, сказав Володі:

— Пий і підемо в кімнату Червоної красуні, візьмемо електричний ліхтарик.

Володя випив води, витер рукавом губи, сховав у кишеню флягу, мовив полегшено:

— Зразу від серця відлягло! Душно мені стало під цим німим камінням. Тепер пішли візьмемо ліхтарик.

У кімнаті Червоної красуні, здавалось, нічого не змінилося, але ліхтарика в столі вже не було. Зникла й синя папка, в якій лежали списки їхніх односельчан, тих, хто активно підтримував більшовиків.