Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ

Хлопці працювали без перепочинку, бігали, носили важкі ящики з автоматами, пакунки, тюки, мішки з кованими грубими чобітьми. Занесли в Зоряну кілька ящиків з гранатами, а на потайну ляду поклали тюк з обмундируванням. Не забули й про печиво, цукерки та шоколад.

Есесівець, той, що зупинив Вовку та Юрка на вулиці, невідступно пильнував за ними, дивився, щоб нічого ніхто не взяв. Німець схвально кивав своєю рудою головою, час від часу задоволено промовляв:

— Гут, кнабе! Гут! Гарно працюйт! Молодці!

Володя працював на совість, старався, як тільки міг. Він хапав пакунок, тюк, картонну коробку і хутко ніс її в Зоряну кімнату. Ніхто, мабуть, так не працював і ніхто не переніс стільки вантажів у Зоряну кімнату.

Нарешті всі ящики було занесено в палац. Німець випхнув хлопців на вулицю, гукнув вслід зневажливо:

— Пойшов додому! Капут робота!

Юрко з Вовкою обминули валку вантажних автомобілів, звернули до Прип'яті і берегом річки пішли додому.

— Ох і скупа німчура, — дивувався Вовка, — хоча б по плитці шоколаду чи пачці печива дали за роботу. І ти, Юрко, мудрець. Чому з ним не поцвенькав по-їхньому? Може б, вони розщедрилися та пригостили цукерками.

Підійшли до Вовчиного городу.

— А що як справді вночі навідатися в палац, — повторив свою ідею Володя. — Проникнемо з підземелля в Зоряну кімнату і наберемо всіляких припасів. Треба позичити в фашистів пару ящиків автоматів, гранат, есесівських мундирів. Партизани нам за такий подарунок спасибі скажуть.

— А як впіймають? — завагався Юрко. — Уб'ють на місці.

— Хто нас впіймає? — заперечив Володя. — Там же нікого не буде, бо там все завалене ящиками, ніде й пальцем ткнути. А охорона стоятиме під дверима, пильнуватиме за пломбами. Я бачив, як фашист навішував на замок сургучеву пломбу. То як, згода? Чи, може, боїшся серед ночі навідатися в старе підземелля?

— Згода, — нерішуче погодився Юрко. — Хоча можемо й погоріти на цій операції. Дорого нам коштуватиме ця мандрівка, як потрапимо на зуби фашистам.

— Вовка боятися — в ліс не ходити, — бадьоро відповів Володя. — Але не можна упускати нам таку здобич. Будемо все життя жалкувати!

— А що ми дома скажемо? — знову завагався Юрко.

— Давай так зробимо, — знайшовся, як викрутитися Володя. — Я скажу, що буду у вас ночувати, переспимо на сіні в повітці, щоб на світанку потрусити ятери, а ти скажеш своїм, ніби вирішив у мене заночувати. Через годину, як стемніє, зустрінемося біля Мавриного дуба і берегом вийдемо до старих каменоломень. Ти нічого не бери. У мене є дві стеаринові свічки, мені їх дав продавець, як роздавали товари в крамниці перед приходом фашистів. Тепер вони нам і стануть в пригоді.

— Не годяться, — заперечив Юрко.

— Чому? — не зрозумів Володя.

— Запах від них залишиться, от фашисти й запідозрять, що хтось був у Зоряній.

Володя недбало махнув рукою: