Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Виходить, твоя планета зовсім близько?

— Не думаю, що близько. Вона десь там. — Гум-гам показав пальцем угору.

— А до Антарктиди з твоїм каменем можна потрапити? — схвильовано допитувався Максим.

— Куди тільки захочеш, на будь-яку зірку, — буркотливо відповів Гум-гам. Було помітно, що йому неприємно чути ці запитання.

— Антарктида — не зірка, — замислено сказав Максим. — Догадався! — вигукнув він, прояснівши. — Твій камінь пробиває відстані, розумієш? Наскрізь!.. Наприклад, піді мною живуть Сергійко й Мишко. Коли вони мені потрібні, я біжу коридором, спускаюся східцями, стукаю в двері. А я ж міг би за одну секунду провалитися до них крізь підлогу.

— Якщо Сергій і Мишко уміють зміїти змія, я приймаю їх до гри, — перебив Гум-гам і докірливо глянув на товариша. — Я приніс нитки всього за одну хвилину, а говоримо ми про цю дрібницю цілісіньку годину.

— Пробач, — зніяковів Максим. — Щось я забалакався. Тримай змія!

Максим розмотав котушку, прив’язав нитку і, попросивши Гум-гама вчасно відпустити змія, кинувся бігти. Спершу змій рвонувся вгору, але потім чиркнув об асфальт і впав.

— Ех, вітру немає! — тупнув ногою Максим. — Якби прив’язати його до велосипеда. А ще краще — до машини.

— Гратися так гратися! — підтримав його приятель. — Машина завжди знайдеться. Я бачив тут неподалік одну вантажну. Прокатаємось на ній!

— На вантажній? — здивувався Максим. — Я не вмію кермувати.

— Пусте, — сказав Гум-гам. — Я теж не вмію.

Максим не здогадувався, яку саме вантажну машину примітив Гум-гам. Та коли вони прийшли на майданчик дитячого садка, хлопчик посміхнувся: знову жарти!.. Дерев’яна вантажна машина з облупленим кузовом — ось на чому пропонував покататися космічний мандрівник.

— Майже сучасна машина, — мовив Гум-гам, насилу впхавши тугий скафандр до тісної кабіни. — Зараз ми її обкатаємо. Сідай!

Максим, ясна річ, не повірив, що вони помчать на якійсь там дитсадківській дерев’янці, але гра є гра. Він примостився з серйозним виглядом на сидінні. І раптом відчув, що воно двигтить і вібрує під ним — це Гум-гам промовив своє хвацьке “р-раз!”.

Максим не встиг нічого спитати — машина рвонула з місця, злетіла по косогору та й помчала вулицею.

Ото була швидкість! Вітер шмагав по обличчю, куйовдив волосся, холодив зуби. Максим висунувся з вікна. Колеса шалено крутилися, але звуку не було чути, машина котилася по асфальту, як безшумний золотавий звір. Тільки лопотів позаду прив’язаний до кузова паперовий квадрат.

Удалині миготіли знайомі вивіски: “Аптека”, “Фарфор”, “Булочна-кондитерська”, скакали зовсім поруч одноногі дерева, а коли машина зробила плавний поворот і виїхала на безлюдне шосе, дерева злилися в суцільну стрічку, і попереду росла на очах, наближаючись, вишка трампліна.

Ось уже велетенська вишка пропливла зовсім поруч, така не схожа на себе: величезна, могутня, вперлася залізними лапами в край урвища.

— Тримайся! Збільшую швидкість! — весело гукає Гум-гам.