Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Гаразд, допоможу.

Циркач умить спустився вниз, зашепотів на вухо Максимові:

— Коли ставиш драбину, скажи тільки одне слово: “Р-раз!” — і вона не впаде. І потім так само: “Р-раз!” — і перевертай. Все!

Дарма, що Максимові сподобалося оте хвацьке “р-раз!”, він зареготав од щирого серця. Ну й жартун!

Акробат чомусь образився.

— Ти мені не віриш, — зітхнувши, мовив він.

— Вірю, — весело відповів Максим. — Раз! — і ґуля на лобі. Ти он шолома нап’яв і повітрям надувся, можеш собі падати скільки хочеш.

— Ти мені не віриш, Максиме. — Блакитнолиций дивився на Максима сумними очима, і Максим перестав посміхатися, вражений з того, як незвично звучало його ім’я. — Навіщо я пробивався крізь космос, шукав цю планету… цей двір… цього змія?.. Навіщо?.. — вів далі блакитнолиций. — Я так шукав тебе, Максиме…

Він сів прямо на землю у своєму прекрасному скафандрі й похилив голову, увінчану сріблястим шоломом, — сумний хлопчик з далекої зірки…

Максим подумав: “Якби я прилетів з іншої планети і раптом дуже засмутився, я також сів би прямо на землю й почав говорити таким ображеним голосом”.

— Ніхто, ніхто не хоче зі мною гратися… — бурмотів зоряний хлопчик. — Звичайно, це здається занадто простим: раз — і ти не падаєш… Але ж будь-яка гра починається, коли кажуть: “Раз, два, три!” Так заведено на всіх планетах, і на моїй теж. Дурнувата драбина, вона впала через те, що я забув сказати їй “Р-раз!”.

Максим підступив ближче.

— Я вірю тобі, -сказав він, а сам подумав, вдивляючись у блакитне обличчя: “Певно, він не жартує”. — Нумо лишень запускати змія або гратися в драбину — як ти хочеш. Але для змія потрібні міцні нитки.

Хлопчик підхопився.

— Нитки? Чудово! За хвилину будуть нитки. Фіть — і готово, я принесу їх. Чекай!

Він дістав з кишені синій камінь — надзвичайно блискучий кристал з багатьма гранями, що розсипали на всі боки сліпучі промені, наче то було кишенькове сонце. Сині кола закружляли Максимові в очах: усе навколо змінилося, затремтіло, поблакитніло.

— Ану відійди, Максиме! — пролунав гучний голос. Максим позадкував. — Так, трохи далі… Ще далі! А то фіть — і полетиш зі мною… Зараз тут буде космічна пустота, і я в неї ступлю. Р-раз! — і я вдома…

— Як тебе звуть? Як тебе звуть? — загукав Максим. Синій камінь не просто здивував його, він вірив кожному слову хлопчика і дуже шкодував, що так скоро розлучається з ним.

— Гум! — крикнув у відповідь зоряний хлопчик. — Я кажу “гум” — і ступаю в космос, як у відчинені двері. Я кажу “гам” — і я вже вдома…

І він підкинув кишенькове сонце над головою. Закрутилися спиці невидимого колеса, і маленька постать у скафандрі опинилася всередині прозорої кулі. Куля збільшувалася, переливалася всіма барвами, відбиваючи хистке кругле небо, незвично круглий двір, круглі вікна, круглі дахи, Максима, який застиг на місці, захоплений і переляканий.