Наступної миті будь-який лев видався б кошеням поряд з ікластим, кошлатим чудовиськом. Велетень зорив на дітей зеленими, круглими, наче миски, очима, дивився довго і враз рикнув. То був навіть не лев’ячий рик — свист, ревіння, гуркіт пролунали у дворі, вдарили у вікна будинків: ШПІШ-Ш-РР-РР! Хтозна, що подумали в цю мить напівсонні мешканці будинку?
— Хай він буде маленький! — закричав Максим, затуливши пальцями вуха.
Звір зник. Вони стояли удвох на асфальтовій доріжці.
— Теж мені чудовисько! — презирливо мовив Гум-гам. — Просто величезний кіт. Для такого кота потрібні дуже великі миші.
— Так я його й злякався! — озвався Максим. — Звичайний Рич, тільки дикий… Мабуть, він зміг би побороти й тигра, — додав Максим. — А може, навіть лева.
— Я йду, Максиме, — Гум-гам помахав паперовим змієм. — Бачиш, я вже звик до твого імені. Я вимовляю: Максим!
— До побачення, Гум-гаме!
— У моїй країні не кажуть “до побачення” чи “добрий день”, — посміхнувся зоряний хлопчик і жартома насварився пальцем, немов нагадуючи про умову: ні про що не питати. — У нас замість “прощавай” кажуть “не скучай”… Не скучай, Максиме!
— Не скучай, Гум-гаме! — сказав Максим. — Як тільки занудьгую, я гукну тебе.
— Грати — не скучати! — пустотливо підхопив Гум-гам, діставши синій камінь подорожувань, підкинув його над головою й опинився в яскравому балоні.
Максим провів Гум-гама поглядом. Він анітрохи не сумнівався, що його новий друг потрапив на далеку планету, до загадкової країни, де люди не вітаються і не прощаються. Максим узяв на плечі подаровану драбину, доніс її до під’їзду й, озираючись та шепочучи заповітне “р-раз!”, змусив драбину стояти. А потім, сопучи, незграбно перекидаючись разом із драбиною, доліз до свого балкона на третьому поверсі, щосили намагаючись не думати про те, чому драбина не падає.
Поснідавши, тато запропонував Максимові: — Погуляємо в дворі чи поїдемо до парку — як ти хочеш?
Максим, звісно, хотів вийти в двір, знайти Мишка та Сергія, показати їм свою драбину (він заховав її під канапу). Потім вони втрьох заховаються у відлюдному місці, р-раз — викличуть Гум-гама, і… хтозна, що буде далі.
Проте гуляти з батьком у дворі було небезпечно: там тинявся старий Митін із заліпленою щокою і чіплявся до всіх із запитанням: хто бачив уранці на газоні зарослого рудою шерстю мамонта? Дивовижний звук багато хто чув, але мамонта не бачив жоден мешканець, окрім Митіна, котрий саме в той час голився біля вікна і з переляку порізався. Митін повторював свою розповідь кожному сусідові, показував яму на клумбі — слід мамонтової ноги, а тоді діставав з кишені крихітне жовте кошеня й питав: “Не ваше? Я знайшов його в траві”.
Максим уявив, як вони гуляють у дворі і зустрічають Митіна. Батько, як і всі, усміхнеться казці про якогось там мамонта: мало чого бувають на клумбі ями, а порізатися людина може й без будь-якої причини. Але тільки-но батько побачить кошеня, він одразу впізнає Рича. І тоді розкриється вся історія, в якій винен тільки він, Максим. Адже він сам, злякавшись величезного Рича, попросив зробити його маленьким.
— Знаєш, тату, поїдемо до парку! — сказав Максим. — Покатаємося на каруселі, й на літаючих човнах, і ще на чому-небудь. — А по думки додав: “Бідний Рич, потерпи ще трохи. Як тільки я побачу Гум-гама, ти станеш звичайним котом. Отоді вже я покажу хлопцям, як треба лазити по дерев’яній драбині”.
Він усе думав про бідолашного Рича, поки йшов з батьком до трамвайної зупинки. Аж ось, сяючий і гарний, підлетів до них трамвай, задзвонив: “Тринь-бринь”. Хоч цей жовто-червоний трамвай і здавався безтурботним, котив собі по рейках, та насправді в нього було багато клопоту: пасажири, світлофори, пішоходи, автомобілі. Трамвай довіз Максима до парку й помчав собі далі. Татко натиснув пальцем на Максимків ніс: “Тринь…” І десь удалині одразу відгукнувся трамвай: “Бринь…”
Шуміло над головою листя, кожне дерево у парку пишалося новим вбранням. Максим дивився на дерева й думав: “Час від часу, коли їх ніхто не бачить, вони бігають, розмахують гіллям і розмовляють своєю мовою. І оцей могутній дуб — можливо, той самий, із казки, блукає тихенько вночі…”
— Оце повеселилися, — сумно промовив батько. — Все зачинено.
І справді: каруселі на замку, і літаючі човни, і гойдалки, і гігантські кроки — геть усе на замку. Та хіба можуть замки й огорожі зупинити батьків, коли вони прийшли покатати своїх дітей!.. І от батьки перелазять через височезну огорожу, а тоді, наче підйомні крани, піднімають і перетягують до себе дітей. А за ними лізуть найхоробріші, найвідчайдушніші мами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мільйон і один день канікул» автора Велтистов Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМ-ГАМ“ на сторінці 8. Приємного читання.