Розділ без назви (1)

 — Не смій лаятись. Це соромно й гидко.

 — Він самогон пив.

 — Він уже був п'яний. І курив сигарети.

 — Ти був п'яний?

 — Був гетрункен драй маль.

 — Більше не будеш?

 — Не буду... Мені б лише вирости.

 — Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.

 — Правда.

 — А Вася Ступак женитись буде.

 — Я сам скажу.

 — Ти хочеш одружитись, Ступак?

 — Думаю, — тихо сказав Василь Ступак і подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.

 — Скільки от живу на світі, ніколи не думав, а зараз думаю.

 — Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?

 — Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеччині, а друга хтозна-де. А на мені двоє малих. І корова скоро отелиться, молоко буде. І город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, та не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер же колгосп не дасть мені пропасти з дітьми? Якви?

 — Ніколи. Колгосп нікому не дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи на якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп не дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влаштуємо.

 — То не женитись?

 — Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?

 — Ні, не дуже.