Розділ без назви (1)

 — Чому?

 — Так.

 — Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.

 — А батько мій не був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.

 — Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і голова колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А коли б ще він був учений...

 — Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.

 Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.

 — Куди? Куди побіг?

 — Гаття назад! Назад! Куди?

 — Гей, забирай полонених! Не пускай до німців! Німецькі фашисти вже виходили на сільський вигін.

 З другої вилучки з'явились мадьяри. Німці відчули

 загрозу. Галас серед мадьярів зростав.

 — Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.

 — А ти не кричи, — відповів старший по німецько-фашистському конвою.

 — Так я за своїх не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри не витримали і кинулись на німців.

 — Ну, не казав я тобі?!

 — Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав начальник над мадьярами й підняв автомат...

 — Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?

 — А ти не лякай, — лякані!

 — Я не лякаю.